Skip to Content

Брат журналіста Олександра Кривенка, голова Львівської облорганізації профспілки працівників автотранспорту Юрій Кривенко: «Багатьох дивувала і захоплювала його сміливість» – Урядовий Кур’єр

Брат журналіста Олександра Кривенка, голова Львівської облорганізації профспілки працівників автотранспорту Юрій Кривенко: «Багатьох дивувала і захоплювала його сміливість» – Урядовий Кур’єр

Be First!

Цього року журналістові, редакторові найпопулярнішої у 1990-х роках львівської газети «Поступ», згодом «PostПоступ», Олександрові Кривенку виповнилося б 60 років. Очолюване ним видання мало багатотисячні наклади й було поважним чинником змін в суспільстві, плекало в народі віру в побудову в Україні процвітаючої демократичної держави. Випускник Львівського університету імені Івана Франка Олександр Кривенко був не тільки журналістом, а й громадським діячем, депутатом обласної ради першого демократичного скликання, співзасновником популярного серед молоді Львова «Товариства Лева».

 У квітні 2023-го минуло 20 років із часу його загибелі 39-річним в автокатастрофі на трасі за Києвом. Про коротке і яскраве життя Олександра поговоримо з його рідним братом Юрієм КРИВЕНКОМ, який нині очолює Львівську обласну організацію профспілки працівників автомобільного транспорту та шляхового господарства України.

— Пане Юрію, ваш брат став популярною особистістю за життя, встиг досягти професійних вершин і зробив внесок у творення нашої держави. Яким він був у родині, в дитинстві? Ви з ним дружили?

— Я старший за брата на п’ять років. Як любила повторювати мама, мав бути у всьому йому прикладом. Але це вдавалося доти, доки Сашко не став школярем. Точні науки давалися йому важче, тому батьки уповноважили мене перевіряти його домашні завдання з алгебри, геометрії, фізики. Кому подобається, коли тебе перевіряють?! Ось і виникали в нас суперечки. Після закінчення школи я обрав технічний вищий навчальний заклад, Олександр — гуманітарний. Більшість із того, що він робив, було новим, першим, ризикованим, очікуваним для суспільства, хоч далеко не завжди бажаним для влади: газета, журнал, телебачення, радіо. Після загибелі Сашка друзі та колеги започаткували щорічну премію його імені, яка так і називається: «За поступ у журналістиці». Серед її лауреатів чимало відомих представників і представниць цієї непростої й нелегкої професії. Якщо кожен його вдалий проєкт вважати сходинкою до кращого, то, звичайно, вона була, і не одна. 

— Олександр починав ще у шкільні роки зі створення спільноти однодумців, які шукали щілини для перемін: самвидав, заборонена література. Звідки цей духовний неспокій у тоді зовсім юного хлопця?

— Однозначно не із сім’ї. Наші батьки, світла їм пам’ять, були простими малоосвіченими людьми. Мама не мала навіть початкової освіти, оскільки в наших дідуся і бабусі було семеро дітей, а мама була найстаршою. Жили вони в селі (тепер це районний центр на Вінниччині), мали чимале господарство, земельні ділянки, якими в роки колективізації довелося поділитися з колгоспом. Тоді вважали, що дівчатам освіта не обов’язкова, адже щоденна робота в полі та догляд за молодшими братами й сестрами були першочерговим завданням.

Думаю, цьому сприяла самоосвіта і друзі, яких було чимало.

Сашкові було притаманне постійне бажання знати набагато більше, ніж давала тогочасна шкільна програма. Досить часто ставив учителям незручні запитання. Особливо цікавився історією та літературою. А на перших курсах університету вже став цікавитися забороненою літературою. Уночі, зачинившись у ванній кімнаті, передруковував на друкарській машинці статті В’ячеслава Чорновола, які потім розповсюджували серед студентства. Але батьків турбувало інше: візити дільничного, який щоразу дедалі «аргументованіше» застерігав про можливі наслідки такого самвидаву.

— Мрії у нього були трохи іншими, ніж сталося в житті, чи не так? Маю на увазі вступ до інституту театрального мистецтва ім. Івана Карпенка-Карого.

— Так, любов до театру він проніс крізь усе своє життя. Часто повторював вислів Шекспіра «Життя — це театр». А початком став учнівський театр у середній школі №21 міста Львова. Пізніше відвідував театр-студію при Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. 1980 року спробував вступити до театрального інституту, але не пройшов за конкурсом. Вищою освітою стала філологічна, яку здобув у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Після закінчення йому запропонували роботу на кафедрі. Але його захопила журналістика.

 — Як ваші батьки з Вінниччини опинилися у Львові?

— 1947 року, рятуючись від післявоєнного голоду, долаючи сотні кілометрів на дахах товарних вагонів, шукали порятунок на заході України. Саме таким був шлях нашої мами до Львова, де того самого року вона влаштувалася вихователькою в дитячому садочку на вулиці Стрийській.

— Пригодився досвід догляду за молодшими в батьківській багатодітній сім’ї?

— Вочевидь. Батько ж приїхав до Львова 1955-го на запрошення товариша-львів’янина, з яким проходив строкову військову службу на Далекому Сході. І мабуть, так було потрібно долі, щоб саме тут, у Львові, батько і мама, які народились і виросли в одному селі на Вінниччині, 1956 року вперше зустрілись і познайомилися. А потім було 46 років їхнього сімейного життя.

— Один з його шкільних друзів розповідав, що ваша родина зазнала Голодомору, і старшокласник Олександр Кривенко критикував Павла Тичину на уроці літератури, мовляв, чому ця тема не звучить у творчості класика. Доволі сміливо, як для учня.

— Сашко ніколи не прагнув показати особисте «я», він читав поза шкільною програмою і багато знав. У нашій школі були прекрасні вчителі, вони теж знали багато з того, про що не могли розказати учням на уроці. Ви згадали про Павла Тичину, а подібних ситуацій було чимало.  

— Ця лінія продовжилася й в університеті, де вчився, а згодом і працював на факультеті філології, який закінчив і звідки його звільнили «за власним бажанням» за «буржуазний націоналізм». Родина мала вплив на його життя?

— Вплив на Сашка я мав лише у шкільні роки. Коли він став студентом, а це був 1980 рік, мене призвали на військову службу, тому наші зустрічі стали нечастими. Батьки не раз ділилися зі мною тривогою за брата. Просили його бути обачним і розсудливим, адже відповідальність мав не лише за себе. На час звільнення «за власним бажанням» він вже був одружений. На прохання батьків я мав із братом відверту розмову, але зрозумів, що його життєва позиція сформована. До цього питання ми більше не поверталися.

— Сашко доволі рано одружився. Студентська сім’я, четверо дітей — дівчаток. І водночас стрімка політична кар’єра, професійний рух від кореспондента і редактора газети, журналіста теленовин на каналі 1+1 до радника прем’єр-міністра. Такі віражі долі. Чи не відчували, що він у цій своїй життєвій дорозі оминав родинні пороги?

— Це питання всі роки було болісним для всіх: і для дружини Марії, і для дітей, і для наших батьків, і, звичайно ж, для самого Олександра. Треба було бачити, як раділи його приїзду тоді ще маленькі донечки, як радів він, втомлений далекою дорогою, зустрічі з ними та дружиною! Усі важко переживали часті й тривалі розлуки.

Захопливі ідеї, нестандартні прогресивні погляди перепліталися з реаліями нелегкого життя. Ми ще добре пам’ятаємо тривалу економічну кризу середини 1990-х років, коли не було роботи, зарплати, інфляція сягала тисячі відсотків. Пригадую, мав тоді з Олександром розмову під час короткої зустрічі: мовляв, навіщо тобі Київ, адже тут, у Львові, сім’я. А у відповідь почув слова, які боляче вразили, але були правдивими: «Брате! У мене четверо дітей. У нашому Львові, який я безмежно люблю, не знайду заробітку, щоб утримувати сім’ю. А у столиці пропонують непогану роботу. Спробую, хоч добре розумію, що я там чужий».

Минули роки. Дорослими стали діти, він вже міг би бавити внуків. Але говорити сьогодні про те, що багато чого в його житті, в житті його сім’ї могло б скластися інакше, напевно, недоречно.

— Що скажете про еволюцію його поглядів? Його друг і однодумець ще зі школи Ігор Марков каже, що це був шлях від націонал-комуністичних до консервативно-ліберальних. Ви із цим погоджуєтеся?

— На жаль, один з найкращих братових друзів, чуйна і прекрасна людина Ігор Марков торік у червні відійшов у вічність. Вони з братом наприкінці 1980-х брали активну участь у формуванні молодого львівського протестного руху «Товариство Лева», Студентського братства, самвидавного ще тоді «Поступу». Ігор був політологом, соціологом. істориком, кандидатом історичних наук, українцем з великої літери, тому з його думкою мені важко не погодитися.

— Що у братові вам найбільше імпонувало?

— І мене, і багатьох з нашої родини дивувала і захоплювала його сміливість. Те, що він робив, про що писав і говорив, далеко не всім подобалося в 1990-ті. Він завжди був у русі, часто жартуючи, що потяг Київ — Львів став його другою домівкою. Завжди був у творчому пошуку. Він жив бажанням створити перше у країні громадське телебачення. Але через тиху протидію змушений був на певний час відкласти задумане. Долаючи численні бюрократичні перепони, він зміг 2002 року започаткувати громадське радіо. На жаль, цей його проєкт виявився останнім.

Сашко поспішав жити: повсякчас був у справах, у нього завжди їх було багато. Через це ми й бачилися нечасто, здебільшого на родинні свята. Символічно, що на зламаній колоні, встановленій на його могилі, перефразовано вислів його улюбленого мислителя Григорія Сковороди: «Світ спіймав мене, але не втримав».

— Сашкова дружина Марія Запухляк-Кривенко була поруч на творчій дорозі. 2007 року вона видала, кажуть, автобіографічний роман-дилогію «Тінь» і «Дорога опівдні», які наробили галасу у львівських колах.

— Про літературний талант Марії в нашій родині відомо всім. Кожен свого часу отримав у подарунок хоч одну її збірку. Є і в нас перша поетична збірка Марії «Споглядання вогню» з дарчим написом, датованим червнем 2003 року, а також збірка прозових творів «Ностальгія», подарована в жовтні 2006-го. Як на мене, її поезія — це філософські роздуми про зміст життя, сповненого не лише радісних подій.

Марія надзвичайно мужня, вольова жінка й турботлива мати. На її руках в один момент опинилося четверо дітей, троє з яких були немовлята-трійнята. Олександр не завжди міг бути поруч. Марія, вихована у традиціях справжньої української сім’ї, змогла все найкраще передати дітям. Яких зусиль і терпіння, скількох недоспаних ночей їй це коштувало, знає лише вона. 

— Одна із трійнят Анастасія працює у Львівському інституті НАН України у відділі етнології сучасності. Вона дослідниця, видала монографію. Як складаються ваші стосунки із племінницями?

— Не все добре склалося в наших родинних стосунках, коли були живі батьки. Можливо, непоступливість характерів, звичка старших повчати молодших спричинили напруження у стосунках з батьками вже на початку їхнього сімейного життя. Олександр, наскільки це йому вдавалося, намагався згладжувати гострі кути. Коли ж його не стало, тріщина у стосунках лише зростала. Боляче, що про події в житті племінниць і Марії, їхні успіхи ми дізнаємося зі сторонніх джерел.

— У тій аварії, яка призвела до загибелі вашого брата, вважаєте, розставлено всі крапки? Яка офіційна причина? Тоді разом із Сашком загинув співробітник Офісу координатора проєктів ОБСЄ в Україні Гізо Грдзелідзе, який був за кермом автомобіля, а їхали вони з похорону телеоператора Тараса Процюка, що загинув в Іраку.

— Сашкове життя обірвалося 9 квітня 2003 року за місяць до його 40-річчя. Трагедія сталася вночі на трасі Київ — Чернігів поблизу села Скибин. Водій, як зафіксовано в офіційних документах, перевищив швидкість, не впорався з керуванням, автомобіль вдарився в дерево на узбіччі. Удар був настільки сильним, що від травм і водій, і пасажир загинули одразу. Про місце загибелі ще донедавна нагадував невеликого розміру камінь з табличкою, на якій зазначено їхні імена. Автошлях розбудовували, тому тепер немає вже ні каменя, ні тополі.

Завдяки добрим людям кілька років потому я мав змогу ознайомитися із кримінальною справою. Її було закрито одразу, оскільки винуватця дорожньо-транспортної пригоди притягнути до відповідальності було неможливо. Проте, гортаючи сторінки справи, читаючи висновки експертів, свідчення десятків опитаних людей, дізнався про досить дивну обставину: тієї трагічної ночі з Києва в напрямку Чернігова виїхали два автомобілі. До Чернігова доїхав лише один.

— На вашу думку, який найважніший слід залишив Сашко Кривенко?

— Гадаю, найбільший скарб, який залишив Олександр разом із дружиною Марією, — їхні діти: Оксана, Соломія, Орися та Настя.

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
 

About Author

Previous
Next

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*