Олександр Шин про мовний ландшафт Тайваню

Be First!

byОльга Мороз 28 Серпня, 2024 Події

Тайванський націоналізм відокремлений від питань етнічності, раси чи мови

Олександр Шин, фото використане з дозволу

Попри те що Тайвань — країна середнього розміру з населенням у 23 мільйони, у питаннях мов, якими тут розмовляють вдома, на роботі чи в медійному просторі, це надзвичайно розмаїте суспільство. Щоб зрозуміти мовний вжиток і політику, служба Global Voices взяла інтерв'ю в Олександра Шина, корейсько-українського журналіста, котрий проживає на цьому острові та веде й випускає подкаст, що показує мовне й культурне розмаїття Тайваню, під назвою “В Тайвані ми говоримо” (“In Taiwan, We Speak” [англ.]) на платформі Міжнародного радіо Тайваню [англ.]. Випуски доступні також на YouTube.

Інтерв'ю проводилося через електронну пошту після численних особистих розмов у Тайбеї.

Філіп Нубель (ФН): Чи можеш поділитися своїм особистим шляхом з Узбекистану до України, а далі до Південної Кореї й до Тайваню?

Oleksandr Shyn (OS): Like many Korean-Ukrainians of my generation, I was born outside of Ukraine — in Uzbekistan, Central Asia. That is where my parents were born, and where my grandparents lived most of their lives. We are Koryo Saram, a subgroup of Korean people who historically lived across the Russian Empire’s Pacific coast, and later — across the Soviet Union.

Our history began over a century ago when many Koreans left Korea trying to escape Japanese colonisers. Many of them settled in sparsely populated and largely unclaimed territories along the Pacific coast of the Russian Empire, also known as the Far East. But later the Soviet government cut our ties with our native Peninsula: In 1937, Stalin decided to clear the Far East of the Korean population and resettled almost the entirety of them, over 170 thousand people, into Soviet Central Asia. This forcible resettlement, the “Korean Deportation”, or simply Deportation (‘deportatsiya’) to us, was conducted within just several months. People were carried by freight trains to an unknown land and allowed to bring only a handful of belongings in the middle of the Siberian autumn. Many people perished along the way, including my grandfather’s newborn siblings.

In the new land, Koreans had to build new lives: All attempts to preserve Korean education or cultural identity were suppressed. Known for their hard work, Koreans were tasked with Soviet agricultural projects and soon rose to be a model minority. They also adopted the Russian language, Russian names, and ultimately, a Russian-centric understanding of what it meant to be an educated nation.

After the USSR’s collapse in 1991, many Koryo Saram moved to Ukraine, Belarus, European parts of Russia and Germany. My family settled in the Ukrainian south. That is where I spent my childhood. Later, I left for Kharkiv to study at a high school there — the only public school in Ukraine at that time that specialised in Korean language and history education. I was guided by my desire to fill that gap within my confused and conflicting identity. That is when I started questioning, why I, as a Korean kid born in Uzbekistan and brought up in Ukraine, could only speak Russian up until middle school. When I visited South Korea in 2012 to participate in a government-sponsored summer camp for teenagers, I became the first person in my family to visit the Korean Peninsula in four generations. Naturally, I ended up going to South Korea for university.

While studying in Korea, I visited Taiwan and realised how much more this country had to offer. I remember hearing announcements on the bus in four different languages and feeling fascinated. That sparked my curiosity about Taiwan’s diverse society. Since then, I knew that it was only a matter of time until I would move to this country. And I did.

Олександр Шин (ОШ): Як і багато інших громадян України корейського походження з мого покоління, я народився поза межами України — в Узбекистані, в Центральній Азії. Там народилися мої батьки, й там прожили більшу частину свого життя мої дідусі з бабусями. Ми — корьо-сарам, підгрупа корейського народу, що історично проживала на тихоокеанському узбережжі в Російській імперії, а пізніше — по всьому Радянському Союзу.

Наша історія почалася понад століття тому, коли багато корейців покинули Корею, втікаючи від японських колонізаторів [англ.]. Багато з них поселилося на малонаселених і загалом незатребуваних територіях уздовж тихоокеанського узбережжя Російської імперії, відомих також як Далекий Схід. Та пізніше радянська влада увірвала наші зв'язки з нашим рідним півостровом: у 1937 році Сталін вирішив очистити Далекий Схід від корейського населення й переселив їх майже всіх — понад 170 тисяч людей — на радянські землі Центральної Азії. Це примусове переселення, “Депортація корейців”, або для нас просто Депортація, було проведене всього за кілька місяців. Людей везли вантажними поїздами на невідомі землі й дозволили взяти з собою хіба що невеликий клуночок з пожитками посеред сибірської осені. Багато людей по дорозі загинуло, серед них і новонароджені брати-сестри мого діда.

На новій землі корейцям довелося будувати нове життя: всі намагання зберегти корейську освіту чи культурну ідентичність придушувалися. Корейцям, що знані як надзвичайно працьовитий народ, доручали радянські сільськогосподарські проєкти, й незабаром вони стали зразковою меншиною [англ.]. Вони також перейняли російську мову, російські імена і, зрештою, російськоцентричне бачення, що значить бути освіченою нацією.

Після розпаду СРСР у 1991 році багато хто з корьо-сарам переїхав до України, Білорусі, європейської частини Росії та до Німеччини. Моя сім'я оселилася на півдні України. Там пройшло моє дитинство. Пізніше я поїхав до Харкова на навчання у виші — на той час єдиному державному закладі в Україні, що пропонував спеціалізацію з корейської мови й історії. Мене вело бажання заповнити прогалину в моїй сплутаній і суперечливій ідентичності. Тоді в мене й почали виникати запитання, чому я, корейська дитина, народжена в Узбекистані й вихована в Україні, до середнього шкільного віку міг говорити лише російською. Коли в 2012 році я побував у Південній Кореї в літньому таборі для підлітків за спонсорської підтримки уряду, то я став першим за чотири покоління з моєї сім'ї, хто відвідав Корейський півострів. Само собою, я зрештою поїхав до Південної Кореї на навчання в університеті.

Навчаючись у Кореї, я відвідав Тайвань і зрозумів, наскільки більше може запропонувати ця країна. Я пам'ятаю, як чув в автобусі оголошення чотирма різними мовами й почувався зачарованим. Це розпалило мою цікавість до розмаїтого тайванського суспільства. Відтоді я знав, що це лише питання часу, коли я переберуся до цієї країни. І перебрався.

Читайте також: Корьо-сарам: довга й трагічна історія корейців у росії

Олександр Шин у студії Міжнародного радіо Тайваню, фото використане з дозволу

ФН: Враховуючи твій мовний шлях, не дивно, що ти запустив подкаст про мовне розмаїття в Тайвані. Чи можеш описати нинішній мовний ландшафт Тайваню?

OS: Describing Taiwan’s linguistic landscape with brevity is a real challenge, which is why I started a whole podcast about it. First of all, Taiwan is believed to have over 20 languages with a total of more than 40 dialects. All of them are Taiwanese languages because, for their speaking communities, Taiwan is the only home in the world. That is an impressive number, given that the nation’s population is just some 23 million people.

Largely, they can be divided into two groups: Sinitic, or Chinese languages, and Indigenous Austronesian languages. Chinese languages are the most widely spoken ones, but are not Indigenous to this land — they were brought with immigrants from across the Taiwan Strait. Meanwhile, Austronesian languages are the Indigenous languages that remain endangered since Indigenous communities have historically been subjected to extreme assimilation policies by all the external powers that controlled Taiwan since the 17th century.

While most Taiwanese nowadays speak Mandarin Chinese, the official language, this language was alien to Taiwan until it was brought by Chinese migrants and Chinese nationalist forces (Kuomintang), who retrieved to the island after losing the civil war in the mainland in 1949. What followed was decades of forced Mandarinisation of the Taiwanese population, and as a result, many other languages have perished or neared the brink of extinction. Regardless, Taiwanese Mandarin has grown to be a distinct variety: It maintains traditional Chinese characters (as opposed to the simplified characters used in China), has its own accent and has developed a distinct vocabulary with loads of borrowings from other local languages.

Taigi, which is the language’s endonym, used to be the language of the majority of Taiwan before the arrival of Mandarin. It is also known as Taiwanese Hokkien or Taiwanese Minnan and is closely related to Hokkien spoken in China’s Fujian province, and across Southeast Asia.

Another major Sinitic language of Taiwan is Hakka, an ancestry language of some one-tenth of the population. Although Hakka culture is prominent in Taiwan, many Hakka have lost their language proficiency first in favour of Hokkien, and then — Mandarin Chinese.

Unlike Sinitic languages, Taiwanese Indigenous languages are entirely indigenous to Taiwan. All of them belong to the Austronesian language family that spans an Indo-Pacific geography including the Philippines and Malaysia, Madagascar, Hawaii, New Zealand and the Easter Island’s Rapa Nui.

Indigenous Austronesian languages of Taiwan are some of the most endangered languages of the nation. The Taiwanese government currently recognises 16 Indigenous languages and their dialects: Amis/Pangcah, Atayal, Bunun, Kanakanavu, Kavalan, Paiwan, Puyuma, Rukai, Saaroa, Saisiyat, Sakizaya, Seediq, Thao, Truku, Tsou and Tao. Three more are recognised on a local level in some areas of Southern Taiwan: Siraya, Makatao and Taivoan. Nevertheless, numerous other languages and dialects currently are not recognised, such as Taokas, Babuza, or Pazih, among others.

State recognition has become a powerful tool of revitalisation for Indigenous languages. But the very framework used to classify, categorise and grant/deny recognition is a remnant of a colonial legacy that began in the Japanese imperial times in 1895. It requires a complete reimagining in order to get rid of racial components of the time.

In a milestone decision, in 2018 Taiwanese government recognised all the languages of Taiwan as “national” languages under the National Languages Development Act (國家語言發展法) and vowed to help promote them, including Taiwanese Sign Language.

ОШ: Описати мовний ландшафт Тайваню у кількох словах — непросте завдання, тому я й запустив цілий подкаст на цю тему. По-перше, вважається, що на Тайвані вживаються понад 20 мов з більш ніж 40 діалектами загалом. Все це — тайванські мові, тому що для спільнот їх носіїв Тайвань — єдина у світі домівка. Це вражаюча кількість, якщо враховувати, що чисельність населення тут — всього якихось 23 мільйони осіб.

Загалом їх можна поділити на дві групи: ті, що належать до сино-тибетської мовної сім'ї, можна сказати, китайські, та корінні мови австронезійської сім'ї. Мови сино-тибетської сім'ї найпоширеніші, але вони не є корінними на цій землі — їх завезли іммігранти з того боку Тайванської протоки. Водночас австронезійські мови є корінними мовами, що залишаються під загрозою, оскільки корінні спільноти історично потерпали від політики дуже сильної асиміляції з боку всіх зовнішніх сил, які контролювали Тайвань, починаючи з XVII століття.

Хоча більшість тайванців розмовляють зараз мандаринською мовою, тобто діалектом китайської мови з офіційним статусом, ця мова була для Тайваню чужою, доки її не принесли з собою китайські мігранти й китайські націоналістичні сили (Гоміндан), котрі відступили на острів після поразки у громадянській війні [англ.] в материковому Китаї у 1949 році. Наслідком стали десятиліття насильної мандаринізації тайванського населення, в результаті чого багато інших мов зникли або опинилися на межі вимирання. Як би там не було, але мандаринська мова серед тайванців розвинулася в окремий варіант: в ній збереглися традиційні китайські ієрогліфи (на противагу спрощеним ієрогліфам, якими послуговуються в Китаї), з'явився свій акцент і виник окремий словниковий запас із численними запозиченнями з інших місцевих мов.

До появи тут мандаринської мови більшість населення розмовляла мовою, яку вони самі називали ендонімом тайгі. Вона також відома як тайванська хоккієн або тайванська південномінська мова, близько споріднена з мовою хоккієн (південномінською), якою говорять у китайській провінції Фуцзянь і в різних куточках Південно-Східної Азії.

Інша значна сино-тибетська мова в Тайвані — хаккаська, мова предків приблизно десятої частини населення. Хоча культура хакка відіграє помітну роль у Тайвані, багато представників народності хакка втратили добре володіння своєю мовою спочатку на користь хоккієн, а потім — мандаринського варіанту китайської.

На відміну від сино-тибетських мов, тайванські тубільні мови — цілком корінні для Тайваню. Всі вони належать до австронезійської мовної сім'ї, яка охоплює Індо-Тихоокеанську географію, зокрема Філіппіни й Малайзію, Мадагаскар, Гаваї, Нову Зеландію й острів Пасхи (Рапа-Нуї).

Корінні австронезійські мови — одні з тих, яким найбільше загрожує вимирання в цій країні. Зараз влада Тайваню визнає 16 корінних мов [англ.] та їхніх діалектів: аміс/панцах, атаял, бунун, канаканаву, кавалан, пайвань, пуюма, рукай, саароа, сайсіят, сакізая, сідік, тхао, труку (тароко), цоу і тау (ямі). Ще три визнаються на місцевому рівні у деяких частинах Південного Тайваню: сірая [англ.], макатао [кит.] й тайвоан [англ.]. Проте невизнаними лишаються інші численні мови й діалекти, такі як таокас [кит.], бабуза [англ.] або пазех [англ.] та інші.

Визнання на державному рівні стало для корінних мов потужним інструментом у поверненні до життя. Але сама схема, за якою класифікують, відносять до певної категорії й надають визнання або відмовляють у ньому, — пережиток колоніальної спадщини, яка почалася з часів Японської імперії в 1895 році. Необхідне повне переосмислення системи, аби позбутися расових складових із тих часів.

Історичним рішенням 2018 року влада Тайваню визнала всі мови Тайваню “національними” згідно з Законом про розвиток національних мов [англ.] (國家語言發展法 [кит.]) і присяглася підтримувати їх, включно з тайванською жестовою мовою.

ФН: Стосовно твоєї програми “В Тайвані ми говоримо”. Хто твої гості?

OS: Most of my guests are people whose work or expertise is related to their native or ancestral languages, such as activists, scholars, language researchers and revitalisation workers, artists, and journalists. One common thing between them is that they dedicate their lives to reviving and promoting their languages. Some of them grew up speaking these languages, and some only discovered their language in their adulthood, like me.

I like to present our programme as an “audio guide into Taiwan’s linguistic diversity”, but our interviews are never simply about languages. In fact, only sometimes do we talk about language itself; most of the time we talk about the meaning of language for its speakers — language as a right; language as a tool; language as a reason; language as a demarcation of community; language as a declaration of identity; language (or its absence) as an inherited trauma that might or might not need healing.

As an Uzbekistan-born Korean-Ukrainian, bound to our colonial language Russian by birth, I cannot help but identify with what guests come to share. I still remember how important it felt for me to finally learn how to write my Korean last name in Korean, and how precious to me is the only song I was taught in my dialect of Korean, albeit a communist song. And I know how liberating it is to be able to freely write and speak in Ukrainian today, amidst Russia’s attempts to erase it once again.

ОШ: Більшість моїх гостей — люди, чия робота або компетентність пов'язані з їхньою рідною мовою чи мовою їхніх предків, такі як активісти, вчені, дослідники й ентузіасти відродження мови, митці і журналісти. Їх об'єднує те, що вони присвятили своє життя відродженню і просуванню своїх мов. Дехто з них ріс, розмовляючи цими мовами, а дехто відкрив свою мову тільки в дорослому віці, як я.

Я люблю представляти нашу програму як “аудіогід по мовному розмаїттю Тайваню”, але наші інтерв'ю ніколи не обмежуються лише мовними темами. Насправді ми лиш іноді говоримо про саму мову; більшу частину часу ми говоримо про значення мови для її носіїв — про мову як право; мову як інструмент; мову як причину; мову як засіб виокремлення спільноти; мову як декларацію ідентичності; мову (або її відсутність) як спадкову травму, яку треба або не треба лікувати.

Як людина, народжена в Узбекистані, з корейським корінням і українською складовою в біографії, по факту народження прив'язана до колоніальної російської мови, я не можу не впізнавати себе в історіях, якими приходять поділитися гості. Я й досі пам'ятаю, як важливо для мене було нарешті навчитися записувати моє корейське прізвище корейською мовою, і яка ж дорога для мене єдина пісня, якої мене вчили на моєму діалекті корейської, хоч ця пісня й комуністична. І я знаю, яке відчуття свободи дає можливість вільно писати й говорити українською сьогодні, серед намагань Росії знову її стерти.

ФН: Чого європейські країни можуть навчитися з тайванського досвіду підтримки мовного різноманіття?

OS: It is rather difficult to draw lessons from Taiwan for European contexts, as Taiwan is a migrant nation. Its Indigenous people only comprise between 2-5 per cent of the population, while the absolute majority of Taiwanese are people who descend from settlers. Although for all of these ethnic groups, Taiwan is a home, there is no popular perception that one group is more entitled to this land than others.

That is, ethnonationalism, which plays a crucial role in the formulation of language policies in Europe, is limited to the Chinese nationalism that was imposed here by the Kuomintang. But it is gradually becoming a thing of the past, and the newly emerging Taiwanese nationalism is rather a form of political nationalism detached from issues of ethnicity, race or language.

Ukraine and Taiwan’s paths of decolonisation differ greatly. Ukraine’s language planning and education policy amidst anti-Russian resistance aims to get rid of the omnipresent colonial presence by empowering Ukrainian and Crimean Tatar languages and phasing out the colonial language, Russian. Meanwhile in Taiwan, despite increasing understanding that preserving the nation’s linguistic diversity is important, full-scale “de-Mandarinisation” is not on the table anymore.

That is not to say that Taiwanese lessons cannot be learnt in Ukraine. In recent years Taiwan adopted unprecedented legislative frameworks that allowed for greater allocation of resources and efforts to revitalize, educate [people on] and promote Indigenous languages. Many public research centres emerged along with the new ministry-level body called the Council of Indigenous Peoples, which supports the expansion of further policies, including the Indigenous languages examination system, teacher certification, and curriculum development. We see original Indigenous toponymy return to public spaces across Taiwan’s cities and villages, and we see Taiwanese languages becoming more and more visible in broadcasting, popular culture and art.

In Ukraine, our first stop would be the Crimean Tatar language, the only surviving Indigenous language of Crimea and one of three that Ukraine legally recognises as its Indigenous languages. (The other two being nearly-extinct Karaim and Krymchak as per the Law ‘On the Indigenous Peoples of Ukraine’, adopted in 2021).

I hope that someday, once Ukraine liberates Crimea, it will make sure that Crimean Tatars get to formulate their language policy and guide the revitalisation efforts of their language at least as actively as Indigenous Taiwanese communities do today.

ОШ: Доволі складно винести уроки з тайванського досвіду, які підійшли б до європейського контексту, оскільки Тайвань — нація мігрантів. Корінні народи становлять лише 2-5% населення, тоді як абсолютна більшість тайванців — нащадки переселенців. Хоча для всіх цих етнічних груп Тайвань є домівкою, немає поширеного сприйняття, що одна група має більше прав на цю землю, ніж інші.

Тобто етнонаціоналізм, який відіграє визначальну роль у формулюванні мовної політики в Європі, обмежується китайським націоналізмом, нав'язаним тут Гомінданом. Але це поступово стає справою минулого, а тайванський націоналізм, що заново тут зароджується, є швидше формою політичного націоналізму, відокремленого від питань етнічності, раси чи мови.

Шляхи деколонізації України й Тайваню дуже відрізняються. Мовне планування й освітня політика України серед невпинного опору проти Росії мають на меті позбутися всюдисущої присутності колоніальних сил, розширивши права української і кримськотатарської мов та поступово виводячи з ужитку колоніальну мову, російську. Тим часом у Тайвані, хоч розуміння важливості збереження мовного розмаїття і посилюється, повномасштабна “демандаринізація” вже не стоїть на порядку денному.

Цим я не хочу сказати, що уроки з Тайваню не можна вивчати в Україні. В останні роки Тайвань запровадив безпрецедентний правовий механізм, що дозволив посилити розподіл ресурсів і зусиль на відродження, вивчення [серед людей] і просування корінних мов. Виникло багато громадських дослідницьких центрів, а також новий орган на рівні міністерства, який називається Радою корінних народів [англ.], що підтримує розширення подальшої політики, включно зі створенням системи екзаменування з корінних мов, з сертифікацією вчителів і з розробкою навчальних програм. Ми бачимо, як у громадський простір по містах і селах Тайваню повертається оригінальна тутешня топоніміка, і бачимо, як тайванські мови стають усе більше помітними в телерадіомовленні, популярній культурі й мистецтві.

В Україні нашою першою точкою була б кримськотатарська мова, єдина жива корінна мова Криму й одна з трьох, які Україна на законодавчому рівні визнає як мови корінних народів. (Дві інші — майже вимерлі караїмська і кримчацька мови, як зазначено в Законі “Про корінні народи України”, прийнятому в 2021 році).

Я сподіваюся, що одного дня, як тільки Україна звільнить Крим, вона зробить усе необхідне для формулювання кримськими татарами власної мовної політики і проведення заходів з відродження своєї мови не менш активно, ніж тайванські спільноти сьогодні.