Бути у вигнанні – це боротися за право сказати «тут»
Не знаєш, коли цей рейс прибуде і чи прибуде взагалі.
Набережна в центрі Гонконгу. Фотографія 蓝茶 Bluetea на Pexels, використана за ліцензією Pexels.
Ця публікація була вперше опублікована в The Hong Konger 2 липня 2024 року. The Hong Konger – це незалежна глобальна англомовна платформа, яка досліджує гонконгську ідентичність та діаспору через багатий та різноманітний контент про суспільство, політику, бізнес, культуру та спосіб життя. Ця відредагована версія перевидається на Global Voices за угодою про контент-партнерство.
«Вигнання – важке слово», – сказав я своїй подрузі, коли вона запитала, чи вважаю я себе вигнанцем. Вона закликала мене не вішати на себе такий ярлик. Але в мене є й інші друзі, які переконують мене, часто дуже наполегливо, не повертатися до Гонконгу, що це було б для мене небезпечно. Чесно кажучи, я не знаю, що сталося б, якби я повернувся. Я переїхав до Нідерландів, де народився і жив до 2004 року, щоб написати книгу і бути зі своїм партнеркою. В ідеалі, я хочу повернутися до Гонконгу, який я вважаю своїм домом. Але з погіршенням політичної ситуації там, де я жив з 2010 року, я почав розуміти, що повернення може статися не скоро. І це важко прийняти.
Розмова з моїм другом змусила мене замислитися над тим, що означає бути у вигнанні. Я знайшов цікавий опис різниці між вигнанцями та іммігрантами у книзі «Вигнання у світовій літературі та культурі: Віднайдені та втрачені домівки» за редакцією Ашера Мільбауера та Джеймса Саттона: «Між вигнанцями та іммігрантами є, однак, суттєві відмінності. Перші озираються назад, згадують і прагнуть повернутися додому. Другі дивляться вперед, мріють і хочуть прижитися. Вигнанці пишаються своєю мовою і культурою, вони передають її своїм дітям майже з гордістю. Іммігранти намагаються дізнатися все про суспільство, до якого вони приєдналися. Вигнанці завжди відчувають себе вирваними з корінням; іммігранти ж прагнуть бути частиною суспільства».
Я зрозумів, що перебування у вигнанні – це не лише питання про те, чи безпечно повертатися, чи ні; це також своєрідна емоційна прив'язаність, певна структура почуттів. Бути у вигнанні означає хотіти повернутися, бути готовим призупинити своє життя доти, доки не зможеш, наче ти чекаєш на трансфер в аеропорту, який постійно затримується, і ти не впевнений, коли цей рейс прибуде і чи прибуде взагалі.
Амстердамські велосипеди. Фотографія Jace & Afsoon на Unsplash, використана за ліцензією Unsplash.
Густаво Перес Фірмат, кубинський письменник у вигнанні в США, опублікував есе «Мрійники і життєлюби: Вигнання кінцеве і нескінченне» у збірці “Вигнання у світовій літературі та культурі”. У ньому він допомагає нам зрозуміти, що існує три етапи перебування у вигнанні. На першому переважає бажання, надія і навіть очікування повернення, каже він. На цій стадії ми не просто очікуємо повернення, ми очікуємо повернення негайно.
За словами Фірмата, коли повернення відкладається все більше і більше, ми переходимо до другої стадії. Ми все ще можемо очікувати повернення, але починаємо розуміти, що це буде не скоро, і нас все більше охоплює ностальгія.
Вигнання більше не є тимчасовим статусом, а стало постійною частиною нашої ідентичності.
Фірмат стверджує, що третя стадія – це коли ви виїхали з дому настільки надовго, що повернення назад було б своєрідним вигнанням саме по собі. Він пояснює, що ця стадія часто супроводжується складними почуттями гніву, незадоволення чи відчуженості. Нарешті, він каже, що ми можемо зрозуміти кінець вигнання, коли можемо сказати «тут».
Стілець і порожня книжкова полиця. Фотографія Марка Застроу на Flickr (CC BY-NC 2.0).
Коли я повернувся до Нідерландів, то спочатку не дозволяв собі купувати багато книжок. Я просто не очікував, що залишуся тут надовго. Але я люблю книги. Тож із часом моя колекція знову почала зростати. Моя партнерка побачила це і запропонувала купити книжкову шафу. Але я відмовився. «Хто знає, скільки ми тут пробудемо?» – сказав я. Минув час, і ми продовжили оренду квартири на наступний термін. Потім прийшло Різдво, і вона запитала мене, який подарунок я хочу. «Як щодо книжкової шафи?» – лагідно запитала вона. Цього разу я мовчки кивнув. Я намагаюся сказати, що процес перебування у вигнанні, прийняття певних істин потребує часу.
Мушу визнати, що мені важко сказати «тут». Я не знаю, чи Нідерланди – це те місце, де я хочу залишитися надовго. Підозрюю, що ні. Але я точно знаю, що не можу вічно перебувати в перехідному стані. Зрештою, мені потрібно рухатися далі. Я кажу собі, що це не означає відмовитися від надії на вільний, справедливий і відкритий Гонконг. Але це означає, що в якийсь момент я маю взяти на себе зобов'язання щодо певного місця, сказати «тут». Йдеться не лише про зобов'язання щодо місця, а й щодо друзів, спільноти і, можливо, навіть нового «дому». Я хочу мати можливість уявити спільне майбутнє з моєю половинкою. А для цього потрібно, щоб ми могли разом приймати рішення і говорити «тут».
About Author
Олесандр Величко відомий як опозиційний громадський діяч, зірка сучасної журналістики і борець за народні права. Він автор документальних фільмів про популярних діячів культури, спорту, політики та історичні події 20 століття. За самовіддану роботу в сфері телемовлення та журналістики Олесандр Величко у 2010 році отримав премію імені Влада Лістьєва, з яким у 90-х роках встиг попрацювати.