Туреччина намагається послабити НАТО
Анкара порушує встановлені норми і межі
Автор зображення: Арзу Гейбуллаєва
Участь президента Реджепа Таїпа Ердогана у 75-му щорічному саміті НАТО у Вашингтоні ще раз підкреслила серйозність намагань Анкари підірвати життєво важливі інтереси безпеки Альянсу. НАТО – це військовий альянс, у який входять 32 країни, створений у 1950 році з метою протидії загрозі з боку Радянського Союзу. Хоча історично Альянс був досить єдиним, Анкара проводить стратегію перестрахування у відносинах із НАТО. Цим вона ставить під загрозу зусилля блоку, спрямовані на усунення небезпек, пов'язаних із суперництвом між великими державами, зокрема, загроз, що походять від Росії та Китаю. Здається, що Туреччина й переважна більшість країн НАТО ні в чому не можуть дійти згоди, ні в питаннях спроб Росії захопити Україну, ні у визначенні терміну тероризм.
Розрив між інтересами Анкари і НАТО, здавалося, збільшився, після того як 28 липня Ердоган пригрозив вторгненням у Ізраїль через конфлікт із Палестиною. Такі коментарі є не лише провокаційними та агресивними, але й свідчать про наростаючу ворожість Туреччини до Ізраїлю, який протягом десятиліть вважається головним союзником Альянсу, хоча не є його членом.
Колективно НАТО вже вкотре не може притягнути Анкару до відповідальності не тому, що не хоче, а тому, що не знає, як. Це має змінитися, і необхідно знайти стратегії, які змусять одного з найдавніших членів НАТО повернутися на правильний шлях. Нездатність стримати Туреччину і надалі наближатиме нас до незворотного розколу між Альянсом і Анкарою.
Підготовка до президентства Трампа
18 липня, через тиждень після завершення саміту НАТО у Вашингтоні, Ердоган розмовляв по телефону з колишнім президентом США Дональдом Трампом. Він вихваляв Трампа, заявляючи, що його “мужність після жахливого нападу викликає захоплення” – маючи на увазі замах на колишнього президента – і що продовження кампанії Трампа зміцнює американську демократію. Телефонна розмова, одна з небагатьох між Трампом і світовими лідерами після інциденту, свідчить про все більшу впевненість Анкари в тому, що колишній президент переможе на виборах у листопаді та радикально змінить структуру НАТО.
На військовій базі в Америці Трамп постійно заявляв про те, що члени НАТО “нас обкрадають“, і пообіцяв скоротити зобов'язання Америки перед союзниками в Європі в галузі безпеки. Ердоган чудово розуміє, що НАТО стане менш цікавим для Туреччини, якщо Трамп скоротить американське фінансування і послабить гарантії безпеки. Розрахунок на те, що це стане реальним після листопадових виборів у США, заохочує Ердогана діяти нахабно і висувати непопулярні вимоги. Така тенденція зберігається відтоді, як Туреччина відіграла вирішальну роль у затримці прийняття заявки Швеції на членство в Альянсі. У 2022-2023 роках Туреччина сповільнила приєднання Фінляндії та Швеції до НАТО переважно через вимогу Ердогана надати послугу за послугу: Якщо Вашингтон не схвалить продаж Туреччині винищувачів F-16, Туреччина на невизначений час загальмує розширення НАТО. Вимога Ердогана порушила плани Альянсу, що було дуже вигідно Росії. Грубе поводження Ердогана з НАТО продемонструвало друзям і супротивникам Альянсу, що в ньому присутні протиріччя.
Інші альянси
Ердоган назвав зміцнення зв'язків Анкари із суперниками НАТО, зокрема з Росією і Китаєм, перевагою для Альянсу і способом досягти миру в кількох ключових регіонах. Хоча Туреччина і Росія часто опиняються по різні боки конфліктів, як-от в Україні, на Кавказі, в Сирії та Лівії, Ердоган намагається підтримувати теплі стосунки з Владіміром Путіним і позиціонує себе як потенційного посередника.
Окрім врегулювання конфлікту, Туреччина прагне зміцнити зв'язки з країнами-членами Шанхайської організації співробітництва (ШОС) та економічного альянсу BRICS, які сприймаються як серйозні конкуренти НАТО і країн G7. Лише за кілька днів до прибуття до Вашингтона на саміт НАТО Ердоган відвідав у Казахстані саміт ШОС, що свідчить про бажання Туреччини отримати статус постійного члена організації. Під час саміту Ердоган також зустрівся з Владіміром Путіним і президентом Китаю Сі Цзіньпіном.
Зіставлення маневрів Ердогана в Казахстані з його зухвалою і підривною поведінкою на саміті НАТО є показовим. Прагнення Туреччини швидко отримати членство в цих блоках може частково бути емоційною реакцією на те, що переговори про вступ до ЄС зайшли в глухий кут, але це також свідчить про зміну світогляду Ердогана. Він публічно заявляв, що економічний центр тяжіння зміщується на Схід, і критикував Захід за обмежене сприйняття Росії та Китаю як ворогів. Туреччина прагне бути головним гравцем у багатополярному світі, а не державою, обмеженою і керованою політичними та економічними вимогами західних країн.
Зараз Туреччина може покладатися на НАТО у питаннях своєї безпеки, але вона також інвестує у майбутнє, розробляючи плани на випадок, якщо Захід і НАТО будуть послаблені Росією, Китаєм і новим Південним світом.
Загроза безпеці НАТО
Перестрахування Анкари дає членам Альянсу багато підстав для занепокоєння, але існують більш показові приклади поведінки Туреччини, які НАТО просто не може толерувати. Жорстка антиізраїльська позиція Туреччини – це не просто політичне питання, що викликає розбіжності між Туреччиною і рештою членів НАТО. Ердоган зробив місією Туреччини матеріальну підтримку Хамасу, організації, яку інші члени НАТО визнали терористичною.
Відверта підтримка Туреччиною Хамасу не є новою проблемою. У 2011 році Ердоган запропонував цій організації відкрити офіс у Туреччині. Після терористичної атаки Хамасу на Ізраїль 7 жовтня, у результаті якої загинуло понад 1200 ізраїльських мирних жителів, Ердоган почав ще більше вихваляти і підтримувати це угруповання.
Туреччина причетна до ескалації насильства проти Ізраїлю. 21 липня служба внутрішньої безпеки Ізраїлю «Шин-Бет» запобігла терористичній атаці, яка, за її даними, була скоординована Туреччиною. П'ятеро студентів Бірзейтського університету, розташованому на Західному березі Йордану, були пов'язані зі студентською групою «Кутла Ісламія» й отримали зброю і готівку для вбивства ізраїльських громадян. Хоча міністр закордонних справ Ізраїлю акцентував увагу на нападі та засудив його, а також роль Туреччини в ньому, жоден ізраїльський союзник не послідував його прикладу.
У вересні 2023 року ізраїльські митники повідомили, що за два місяці до цього вони перехопили 16 тонн вибухових матеріалів на шляху з Туреччини до Сектору Гази. У грудні 2023 року ізраїльські митники запобігли черговій спробі турецьких спільників контрабандним шляхом ввезти на Західний берег Йордану тисячі запчастин до зброї.
Позиція Туреччини щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту не є ідеологічним розколом між членами НАТО. Це, скоріше, яскравий приклад того, як член НАТО захищає і просуває насильницькі інтереси терористичного утворення.
Подібну картину можна спостерігати в Сирії, де Туреччина цілеспрямовано перешкоджає досягненню цілей операції «Непохитна рішучість» (OIR), яку очолюють США та їхні партнери по коаліції з метою послаблення й ліквідації «Ісламської держави» (ІДІЛ). Анкара спрямовує і здійснює військові удари проти Сирійських демократичних сил (СДС), звинувачуючи їх у тому, що вони є «терористами», які збираються напасти на Туреччину. Кілька разів турецькі військові удари були нанесені поблизу розташування американських військовослужбовців, які надавали допомогу СДС.
Замість того, щоб взяти участь у контртерористичній місії OIR з ліквідації ІДІЛ, Ердоган вирішив висловити невдоволення своїм союзникам по договору. Він розкритикував місію і заявив, що прийняття лідерів терористичних організацій, які становлять загрозу національній безпеці Туреччини, як повноправних суб'єктів, «не відповідає духу Альянсу». Слід зазначити, що СДС відіграли вирішальну роль у запобіганні жорстокому насильству і експансії зі сторони ІДІЛ, і немає жодних доказів того, що СДС пов'язані з тероризмом.
За зачиненими дверима багато лідерів НАТО не просто висловлюють стурбованість позицією Туреччини щодо основних викликів безпеці, з якими стикається Альянс; вони нею обурені. Проте це не допомагає. Схоже, що Альянс вирішив понад усе уникнути публічного скандалу й не конфліктувати з Анкарою.
Нерішучість у притягненні Туреччини до відповідальності частково зрозуміла. Альянс був створений для протидії системній загрозі з боку Радянського Союзу. Він не має механізмів протидії внутрішнім загрозам, викликаним державами-членами. Від придбання російських ракет до гальмування розширення НАТО – Анкара застосовує нові методи, постійно виходячи за межі встановлених норм і кордонів. Цьому слід завадити.
Оскільки перед Альянсом стоїть безліч загроз, зараз як ніколи важливо забезпечити єдність між державами-членами. На практиці це означає, що Альянс повинен чітко визначити, що вважається стратегічними загрозами, як слід розрізняти терористів і які обов'язки передбачає членство в Альянсі. Оперативна згуртованість і дієздатність НАТО, як найефективнішого військового альянсу, не може і не повинна обмежуватись діями одного члена. Настав час протистояти Ердогану.
About Author
