Чеська письменниця Радка Денемаркова про Кундеру та патріархат чеської літератури
Минулого місяця Чехію сколихнув літературний скандал [анг], який пізніше набув політичного присмаку: чеський письменник Ян Новак видав першу в Чехії біографію Мілана Кундери [укр], чесько-французького письменника, якого дуже люблять у світі, проте часто зневажають у Чехії.
Книга на 900 сторінок розповідає про роки життя Кундери у Чехословаччині до того як він поїхав у вигнання у Францію в 1975 році. Вона описує його ранню літературну творчість, включаючи факти про повну підтримку сталінської ідеології, багато його любовних пригод та його ймовірну співпрацю [анг] з Службою держбезпеки Чехословаччини. Книга стала сенсацією, щоправда, реакція ЗМІ та соцмереж була, м’яко кажучи, неоднозначною.
Аби зрозуміти всі причини цієї реакції, Global Voices поспілкувалися з Радкою Денемарковою [укр], однією з найтитулованіших сучасних письменниць Чехії, літературною критикинею та перекладачкою з німецької мови. Інтерв’ю було відредаговане задля лаконічності.
Філіп Нубель (ФН): Чи скандал навколо ймовірної співпраці Кундери зі Службою держбезпеки Чехословаччини є свідченням того, що чеське суспільство не змирилося з процесом люстрації [укр], який спричинив чистки серед урядової верхівки комуністичної доби?
Společnost se s obdobím před rokem 1989 vyrovnávat ještě ani nezačala. A letošní kniha o Kunderovi takovým krokem není, naopak, je tu v sázce sama polarita viníků a obětí. Až se společnost začne narovnávat, tak budou konečně vycházet knihy o lidech, kteří Kundery a další do podobných situací dostali.
Kniha je dílem šikovného řemeslníka, ale není o Kunderovi, je o Novákovi, z každé stránky čiší nadřazené já a bezbřehý sadismus, řečeno s Jiřím Kolářem „strašlivá nevzdělanost, která zahaluje text jako neproniknutelná mlha“. Chybí zásadní kunderovské jádro, ironie a povědomí o umění (evropského) románu.
Takový text má vycházet na pokračování v bulvárním deníku, kam patří. Ovšem s literaturou, natož pravdou nemá příliš společného. Kniha sama je spíše odrazem dnešní buranské mentality. Kniha je reklamním trikem, profesionálně zpracovaným produktem. Její jazyk je nasycený dikcí prokurátorů, připomíná padesátá léta, která autor Kunderovi vyčítá.
Na knihu o Kunderovi si musíme počkat, měla by ji napsat inteligentní, vzdělaná, citlivá mladá žena, protože Kunderův svět je světem patriarchálních hodnot, které Novák odhalit nemůže, protože je sám žije.
Радка Денемаркова (РД): Чеське суспільство так і не визнало своє минуле до 1989 року [кінець комуністичної ери, також відомий під назвою Оксамитова революція [укр]. І цьогорічна книга про Кундеру не стала поступом у цьому напрямку. Навпаки, тут йде мова про поляризацію винних та жертв. Коли наше суспільство врешті-решт згуртується навколо спільної справи, от тоді ми матимемо книги про народ, який розумів Кундеру та інших у ситуації, що склалася сьогодні.
Ця книга є творінням вправного майстра, але вона не про Кундеру, вона про Новака. Кожна сторінка до краю просякла надмірним почуттям егоїзму та безкінечного садизму. Як писав Їржі Колар [укр] [впливовий чеський письменник, прибічник Гавела та інших дисидентів], ця книга – це приклад «жахливого браку культури, що стелиться текстом, наче непроглядний туман». Цій книзі бракує сутності Кундери, його іронії та його обізнаності у мистецтві європейського роману.
Подібний текст годиться для публікації в жовтій пресі, куди він зрештою і належить. Бо з літературою він має мало спільного, а ще менше – із правдою. Книга сама собою демонструє сьогодні поширену ментальність неотесаних селюків. Книга є рекламним трюком, професійно розкрученим продуктом. Її мова та тон належать до прокурорського стилю висловлювання та нагадують [якраз період показових сталінських судів [рос]] 1950-ті роки, за що автор якраз і звинувачує Кундеру.
Ми все ще чекаємо книгу про Кундеру авторства молодої, чуттєвої, освіченої та розумної жінки, з огляду на те, що світ Кундери грунтується на патріархальних цінностях, які Новак сам не взмозі визначити, оскільки його життя опирається на ті ж цінності.
ФН: Чому Кундера непопулярний у Чехії?
RD: Protože je úspěšný v zahraničí a Čechy vůbec nepotřebuje. České myšlení je hluboce provinční, závistivé, uznává jen místní celebrity. Ale pozor, je to daleko složitější, Kundera je Francouz elitářstvím i jazykem, který si zvolil. Nechce mít s Čechami nic společného i proto, jako by se bál, že se odkryje jeho skutečný předsrpnový příběh. O ten nestojí. Už si vybájil jiný.
Kundera je přitom v jistém a paradoxním slova smyslu poctivý, jednolitý a důsledný, chová se ke svému životu jako ke svému dílu, dílo je pouze to, za čím autor sám stojí ve chvíli bilancování. A k tomu, co by se dalo nazvat „jeho“ dílem podle něj nepatří, co je nezralé, co je nezdařené. Patří ale rovněž ke generaci, která nerada připomíná, že tanky v roce 1968 byly poslány na expartajníky, mnozí z nich Stalinovi v padesátých letech ochotně pomáhali věšet oprátky. Kundera sice s Čechami nechtěl mít nic společného, takže se bohužel ke kauzám z dob komunismu kolem své osoby nevyjádřil, a kdo je jednou v podezření, že napomáhal režimu, který vraždil, musí se postavit ke svým činům. Protože jinak urážíme mrtvé. Kundera ale není Günter Grass, který se k problematickým činům mládí za nacismu vrátil v knize Loupání cibule. Kundera totiž na rozdíl od Grasse nikdy nebyl tak vyhraněně politický, nikdy se netvářil jako morální autorita.
V širším kontextu Kunderův případ ale otevírá zásadnější, širší témata, v němž je i on obětí. Například soudy s komunistickými zločinci se tu vlekly, nikdo nebyl, není a nebude potrestán, protože společnost odmítá přijmout podíl viny.
Ke Kunderovi měl a má navíc odstup i Havlův disidentský okruh jenom proto, že Kundera tvrdil, že disidenti jsou pokaždé mimo realitu. Češi jako národ plebejců jsou také alergičtí na projevy elitářství. Proto mají škodolibou radost nad každým pokleskem a v Čechách si pokaždé našli zástupné „viníky“ v osobnostech. Zatímco skuteční viníci nepozorovaně unikli. A stejně je vidět na Kunderu. Plivají na něho hlavně ti, kdo mají vždy navrch.
РД: Тому що він популярний закордоном і Чехія йому взагалі не потрібна. Чеська ментальність є глибоко провінційною. А ще її переповнюють заздрощі і визнає вона лише місцевих знаменитостей. Але майте на увазі, вся ця історія аж надто складна: Кундера є французом через свою елітарність та обрану мову. Він не хоче мати нічого спільного з Чехією, тому правда про його діяльність до 1989 року не розкриється. Він сам цього не хоче, бо вже розказав нам іншу казку про своє життя.
Та все ж Кундера є парадоксально відвертим, постійним та зрозумілим у своїх поглядах; він ставиться до свого життя так само як і до своєї роботи, бо коли мова заходить про життєві досягнення, автор може покластися лише на свої роботи. Його незрілість та провал зовсім не стосуються його творчості. Водночас Кундера належить до того покоління, яке не любить згадувати про те, що у 1968 році [рік вторгнення радянських військ [рос] в Чехословаччину] танки скерували на колишніх членів компартії, багато з яких добровільно допомагали Сталіну вішати опонентів у 50-х роках. Ймовірно Кундера не хотів мати нічого спільного з Чехією, тому й, не зміг відстояти свою точку зору стосовно власної ролі під час доби комунізму. Проте кожен, кого щонайменше раз запідозрили в допомозі режиму, який забирав людські життя, повинен відповісти за свої вчинки, бо інакше ми образимо тих, хто загинув. Та все ж Кундера не Гюнтер Грас [укр], який розповідає про огріхи своєї юності в період нацизму у книзі «Цибулина пам’яті» [рос] (ориг. “Beim Häuten der Zwiebel”). На відміну від Граса, Кундера ніколи не був аж настільки політичним та ніколи не претендував звання морального авторитета.
Проте, справа Кундери піднімає масштабніше та навіть важливіше питання де він сам також є жертвою. До прикладу, безкінечні судові справи над злочинцями-комуністами, де ніхто не був, не є і не буде засуджений, бо суспільство відмовляється визнати свою частку провини.
Дисидентські кола навколо Вацлава Гавела сторонилися і надалі стороняться Кундери, тому що він колись сказав, що у них немає відчуття реальності. Чехи — це нація простолюдинів, які мають алергію на будь-які форми елітизму. Тому вони зловтішаються коли хтось зазнає невдачі та завжди знаходять ідеальне джерело всіх бід серед публічних осіб у той час як справжні винуватці залишаються непокараними. Те ж саме відбувається і з Кундерою. Ті, хто лиє на нього бруд, це господарі цієї ситуації.
ФН: Чому ви обрали Кундеру персонажем свого останнього роману «Свинцевий годинник» ( The Hours of Lead ) [анг]?
RD Pro mě je Kundera jako postava (nejen) povýšeného elitáře důležitá pro objasnění češství, českého údělu a mentality středoevropského prostoru, do kterého svými výtečnými romány patří (k ironii dějin patří, že v roce 1954 se Havel po maturitě na večerním gymnáziu hlásil na různé vysoké školy, v přijímací komisi na filmovou fakultu AMU seděl Milan Kundera, Havel kvůli kádrovému posudku přijatý nebyl).
Kundera odmítal podepisovat petice a rebelovat. Na což má každý právo. Ale Havel mu vytýkal něco jiného: že téměř programově odmítá vidět i tu druhou stránku těchto věcí. Totiž nepřímý a dlouhodobý význam, který mají. Havel říkal, že Kunderův apriorně skeptický vztah k občanským aktům, které jsou bez naděje na okamžitý efekt a jeví se pouze jako výraz snahy jejich autorů demonstrovat svou vlastní skvělost, dobře zná. A nesdílel ho. Havel cítil, že je třeba něco udělat nejen z principu, ale že se má něco dělat vždy, když jsou lidé nespravedlivě zavíráni. Zatímco my Havla doma dnes pomalu zesměšňujeme, například pro čínské disidenty je obrovským vzorem, i tam vznikla Charta 08.
Nebezpečí vidím ještě jinde. Arogantní knihou o Kunderovi odvádíme pozornost od skutečných zločinců. Tváříme se, že nevidíme tváře vrahů ani kolaborantů okupačního režimu před rokem 1989. Kam se rozplynuli příslušníci Státní bezpečnosti? U nás nebyl za zločiny komunismu nikdo (jako například v západním Německu za zločiny nacismu) vyloučen z veřejného života. Po roce 1989 se přelili do parlamentu a podnikatelských kruhů, jeden z nich je v roce 2020 premiérem české vlády. To je náš hlavní problém, o kterém se společnost bojí mluvit. Ale my potřebujeme osudy v soukolí dějin pochopit do hloubky, v jejich celistvosti a existenciální obnaženosti, jak se o to snaží Kundera ve svých románech, ne je pošlapávat, zesměšňovat. A já opakuji s Lao-c´: „Každá z bytostí nese ve svém týle temnotu,/ ve svém náručí světlo./ I když je v člověku něco špatného,/ je třeba ho zahanbovat?“
РД: Для мене Кундера, як персонаж, який втілює цей елітизм, важливий для пояснення чеської ментальності та ментальності центральної Європи, до якої він та його визначні романи належать. Іронія полягає в тому, що у 1954 році коли Гавел закінчив школу, він намагався вступити у різні університети, включаючи Кіноакадемію. В комісії, яка розглядала кандидатів, сидів Мілан Кундера, і Гавела не прийняли, бо у його сім’ї не було належного політичного підгрунтя. Режим привілеював робітників та фермерів, а Гавел походив з буржуазної сім’ї.
Кундера відмовлявся підписувати [анти-комуністичні] петиції та бути дисидентом. Це, звісно ж, його право. Проте Гавел докоряв йому за дещо інше: за те, що він відмовлявся бачити інші сторони дисидентства – а саме те непряме значення, яке воно несе в собі вже довгий час. Гавел казав, що він дуже добре знав початковий скептицизм Кундери щодо громадського руху, і [його думку про те] що на цей рух немає надії, оскільки він не дає миттєвого результату, натомість він є лише спробою дисидентів показати себе в дії. Проте, Гавел не поділяв цього скептицизму, він відчував, що людина повинна діяти не лише з принципу, навпаки вона мусить завжди вживати заходів, коли людей безпідставно ув’язнюють….Поки ми сьогодні мало не насміхаємося з Гавела, він залишається потужним натхненником китайських дисидентів, які створили Хартію-08 [рос].
Я вбачаю небезпеку в іншому: ця зарозуміла книга про Кундеру відволікає увагу від справжніх злочинів. Ми прикидаємося, що не бачимо облич злочинців та колабораціоністів режиму, що панував до 1989 року. Куди ж тоді поділися члени Держбезпеки? А нікуди, вони й досі тут, нікого з них не усунули з громадського життя за злочини, які вони чинили в часи комунізму, так само, як наприклад, у західній Німеччині нікого не покарали за злочини нацистської доби. Після 1989 року ті особи ввійшли в парламент, бізнесові кола, а один з них сьогодні прем’єр-міністр Чехії [укр]. Це наша особиста проблема, про яку наші громадяни бояться говорити. Та нам слід глибше усвідомити долю людей у контексті історичних подій….так само як Кундера намагається зрозуміти її у своїх романах, а не нівечити та глумитися над долями тих людей. Я повторю слова Лао-цзи: «У кожної людини в голові пітьма/а в руках світло/І навіть якщо з людиною трапилося щось погане/хіба повинні ми гнітити її ще більше?».
Переклад: Софія Мусій
