Skip to Content

інтерв’ю із французькою письменницею Шумоною Сінха

інтерв’ю із французькою письменницею Шумоною Сінха

Be First!
by 16 Серпня, 2020 Події

В часи холодної війни [укр] між СРСР та Індією склались особливо приятельскі відносини, оскільки обидві країни мали спільне ідеологічне підгрунтя. Царська Росія давно підтримувала антибританські рухи з власними колоніальними амбіціями в цьому регіоні. Після 1917 року Радянський Союз збільшив свою присутність в Індії завдяки комуністичній ідеології і згідно однієї з версій, Комуністична партія Індії (КПІ) була фактично створена у Ташкенті [укр] в 1920 році.

Обкладинка легендарного дитячого оповідання Корнія Чуковського «Мойдодир» [укр] від 1953 року, який вперше був опублікований Левком Клячко в 1920-х роках у його видавництві «Веселка». Фото Філіпа Нубеля, використовується з дозволу.

Аж до свого розпаду у 1991 році Радянський Союз підтримував переклад та розповсюдження російської та радянської літератури, яка вплинула на покоління [анг] індійських дітей та інтелектуалів.

Ці російсько-індійські відносини є центральним сюжетом останньої книги Шумони Сінхи [анг] «Російський заповіт».

Як і багато її ровесників, Сінха виросла в Калькутті, читаючи ті ж романи. Зрештою, вона переїхала у Францію й стала відомим екзофонічним [рос] письменником (екзофоном у зарубіжній лінгвістиці називають письменника, який пише нерідною мовою, – ред.).

Події у «Російському заповіті» розгортаються навколо Тані, молодої бенгальської дівчинки, яка жила у Калькутті у 1980-х роках. Героїня соромиться свого соціального та сімейного походження, долучаючись до місцевого комуністичного студентського руху і в кінцевому підсумку вивчає російську мову. Але її справжнім джерелом натхнення стає Лев Клячко [рос], єврейсько-російський журналіст, який вирішив стати видавцем у 1920-х роках, заснував політично незалежне видавництво «Веселка» [рос], працював із такими знаменитостями російської літератури та мистецтва, як Корній Чуковський [укр], Кузьма Петров-Водкін [укр], але зрештою став жертвою цензури й помер у 1933 році.

Автор Global Voices Філіп Нубель взяв інтерв’ю у Шумони Сінхи, щоб дізнатись більше про те, як радянські дитячі книги формували її власну мандрівку мовами, культурами та ідентичностями. Інтерв’ю було відредаговане задля лаконічності.

Філіп Нубель (ФН): У своєму останньому романі ви досліджуєте зв’язки – деякі з них сягають 18 сторіччя [рос] – деякі пов’язують Росію й СРСР із Бенгалією через ідеологію та дитячі книги у перекладі. Розкажіть нам детальніше про цю спадщину? Це з вашого досвіду життя, коли ви росли у Калькутті?

Shumona Sinha (SS) L’héritage de la littérature russe au Bengale occidental crée le cadre de mon roman, oui. Beaucoup de Bengalis qui possèdent une collection de livres chez eux, ont un rayon russe. Les livres russes et soviétiques ont joué un rôle important et pourtant délicat, ont influencé les pensées de tant de Bengalis, façonné leur regard sur la vie. Non seulement les classiques mais aussi les auteurs de la jeunesse comme Nicolaï Ostrovski, Arkadi Gaïdar, Dmitri Mamine Sibiriak, Boris Polevoï… C’était pareil chez moi. D’autant que mon père était économiste, professeur d’économie à l’institut équivalent de Science-Po, marxiste et leader communiste des années 1970. Il a failli être assassiné par les hommes de main d’Indira Gandhi. C’est d’ailleurs le sujet de mon troisième roman Calcutta. J’ai grandi avec les livres russes. Mes premiers contes de fées étaient russes, et non bengalis. C’est pourquoi j’ai été éprise de Kliatchko ! En fouillant dans les archives on trouve sa trace, mais rien n’a été écrit sur lui depuis sa mort, personne n’a contacté sa famille. Trouver leur trace et raconter cette histoire était une noyade voluptueuse pour moi.

Шумона Сінха (ШС): Справді, рамки моєї книги створені спадщиною російської літератури у Західній Бенгалії. У багатьох бенгальців, які мають власну бібліотеку вдома обов’язково є окрема полиця з російськими книгами. Російські та радянські книги зіграли ключову й витончену роль та вплинули на думки багатьох бенгальців, а також сформували їх погляди на життя. Не лише класики, але й автори дитячої літератури, такі як Микола Островський, Аркадій Гайдар, Дмитро Мамін-Сибіряк, Борис Полєвой… Так було й у мене вдома. Крім того, мій батько був економістом, викладачем, марксистом, а також лідером комуністів у 1970-х роках. Його ледь не вбили поплічники Індіри Ганді [укр]. Це насправді тема мого третього роману під назвою «Калькутта». Я виросла на російських книгах. Мої перші казки були російськими, а не бенгальськими. Ось чому я закохалась в Клячко [рос]! Копирсаючись в архівах, можна відшукати його відбиток, але нічого не написали про нього після його смерті і жодна людина не виходила на зв’язок з його родиною. Щоб знайти їх й розповісти цю історію, у мене було відчуття витонченості.

Ф.Н: Твій роман – це також книга про книги. Таня, у якої батько є власником книгарні, де продають, як радянські книги, так і гітлерівську «Майн Кампф», зачарована долею Левка Клячко. Якою наразі є сила книг та літератури?

SS: La scène d’autodafé de mon roman est imaginaire. La vente libre de Mein Kampf, le fait qu’il soit un best-seller en Inde, surtout parmi les jeunes, m’ont révoltée. Depuis la montée au pouvoir national de Modi alias son parti suprémaciste hindouiste BJP, depuis les déclarations massives et éhontées pro-Hitler, islamophobes de ses électeurs, j’ai voulu en parler dans mon roman. Le pouvoir des livres et de la littérature est majeur. Mais les livres aussi mentent, ce n’est pas mentir-vrai comme a dit Aragon, mais plus compliqué. On propage les idées suprémacistes, sectaires, religieuses, en guise d’une quête personnelle spirituelle. Doit-on bannir ces livres-là ? C’est le piège de la démocratie. Le capitalisme est un totalitarisme à ciel ouvert. On me considère comme un écrivain engagé, mais dans mes livres je cherche à explorer les complexités de la vie, j’ai horreur des discours binaires, dogmatiques. La littérature n’a pas la prétention de changer le monde, mais elle peut dévoiler la condition humaine, elle peut semer les germes d’espoir, de rêve pour un monde meilleur, accompagner le lecteur esseulé et lui donner un élan renouvelé.

Ш.С: Я уявляла собі сцену у своєму романі, де спалюють книги. Той факт, що «Майн Кампф» є у відкритому доступі і він є бестселлером, особливо серед молоді в Індії, обурив мене. З того часу, як Моді прийшов до влади разом зі своєю правлячою індуїстською партією BJP [укр], його виборці масового оголосили безсоромні заяви на користь Гітлера та мусульман. Я хотіла розповісти про це у своєму романі. Сила книг та літератури величезна. Але книги також брешуть. Французький поет Луї Арагон [укр] одного разу створив неологізм: «mentir-vrai», який означає, що книги брешуть заради того, щоб сказати правду, але, насправді, все набагато складніше. Люди розповсюджують ідеї зверхності, сект, релігій, вдаючи, що це усе особисті духовні пошуки. Чи потрібно такі книги забороняти? Це пастка демократії. Капіталізм – це форма тоталітаризму під відкритим небом. Люди змальовують мене як політичну та соціальну заангажовану письменницю, але у своїх книгах я намагаюсь дослідити складнощі життя. Я ненавиджу бінарний й догматичний дискурс. Література не претендує на те, що може змінити світ, але вона може розкрити стан людини, посіяти надію, мрію про кращий світ, скласти товариство самотньому читачеві й надати їм новий імпульс.

Ф.Н: Ваш роман поширювався усією Індією та Росією – ви також побували у багатьох місцях, зокрема і в США, щоб дослідити роман та історію Клячко. Чи сприймаєте ви ярлик світового роману для «Російського заповіту»? Чи є уся література глобальною у ХХІ столітті?

SS: Bien sûr, je le prends comme un compliment. C’est même l’aspiration du Testament russe.Même si tous les romans du XXIème siècle ne le sont pas. Il y a des romans français qui s’inscrivent dans le contexte historico-social franco-français. Ce n’est ni une qualité de plus, ni un défaut évidemment.

Ш.С: Звісно, я сприймаю ці слова, як комплімент. Це те, до чого прагне мій роман. Але не усі романи ХХІ століття мають глобальний характер, деякі французькі романи надалі базуються на типовому французькому історичному й соціальному контексті і це, безумовно, не можна вважати питанням якості чи помилкою.

Ф.Н: Ви глобальний те екзофонічний письменник. Ви пройшли через різні культури та мови – що приніс вам цей процес? Як ви домовились із своєю багатогранною ідентичністю? Які переваги й недоліки написання творів нерідною мовою?

SS: Je suis venue à la littérature non seulement pour franchir les frontières mais pour les voir effacées. Je n’ai jamais eu de solidarité ethnique ou communautaire. Je me considère comme une métisse culturelle, une nomade et heureuse de l’être. Ce n’est pas l’Inde ou la France qui sont ma patrie, mais la langue française.

Quant à écrire en français, on ne choisit pas la langue, c’est la langue qui nous choisit. Alors on n’a plus le choix. Ça se passe dans le corps. On est habité par la langue. Le français m’était d’abord une langue étrangère, ensuite une langue autre, puis la langue, ma langue. Toutes les autres langues natales de ma vie antérieure sont endormies, comme des rivières souterraines, elles ne sont pas manifestes, et le français est devenue ma langue vitale car je ne sais plus concevoir ma vie dans une autre langue que le français. Écrire en français est révolutionnaire pour moi qui ai écrit en bengali quand j’étais adolescente et jeune femme, et je n’ai jamais écrit en anglais. Contrairement au bengali qui est une langue limpide, le français est une langue rationnelle et analytique, ainsi écrire en français a façonné ma pensée. Les interrogations linguistiques et existentialistes sont devenues la matière de mes livres. Quand on est écrivain en situation d’exophonie, on vit toujours une intranquillité vis-à-vis de la langue autre. Cet état est excitant, propice à la création.

Ш.С: Я прийшла в літературу не лише, щоб долати кордони, але й побачити, як вони щезають. Я ніколи не відчувала етнічної чи комуністичної солідарності. Я вважаю себе людиною змішаного культурного походження, таким собі щасливим кочівником. Моя рідна країна – це не Індія чи Франція, це французька мова.

Стосовно мого написання творів французькою мовою, ми не можемо обирати мову, адже мова обирає нас. Писати французькою для мене революційно, як для людини, яка писала бенгальською, коли була підлітком й молодою жінкою. Я ніколи не писала французькою мовою. На відміну від прозорої бенгальської мови, французька є раціональною та аналітичною мовою, тому написання творів на цій мові сформувало моє мислення. Лінгвістичні та екзистенційні питання стали джерелом наснаги для моїх книг. Коли ви письменник-екзофоніст, ви завжди перебуваєте у стані спокою з іншою мовою. Цей стан є захоплюючим та сприяє творчому процесу.

Ф.Н: Ваша книга також є даниною поваги таким перекладачам, як Нані Боумік [анг]. Ви також працювали перекладачем для біженців. Наскільки є важливими літературні перекладачі?

SS: Le travail des traducteurs littéraires est d’une valeur inestimable ! Ils jouent un rôle primordial pour construire les ponts et les passerelles entre les pays et les cultures. Nani Bhowmik est d’un talent rare. Il a écrit lui aussi des romans, primés par l’Académie indienne de la littérature. Son œuvre est marquée par son voyage entre deux langues, sa langue d’écriture est innovante, affranchie, fantasque et profonde. Pour ma part je me sens plus heureuse de mes anthologies de poésie française et bengalie contemporaines dont j’ai assuré la traduction. Les traducteurs qui ne sont pas eux-mêmes des écrivains, ils réécrivent les textes d’origine dans la langue d’arrivée. C’est à la fois une contribution linguistique, littéraire et socioculturelle. Les livres traduits qui franchissent les frontières sont les messagers d’espoir et de liberté.

Ш.С: Робота літературного перекладача має величезне значення! Вони відіграють ключову роль у побудові мостів між країнами та культурами. Нані Боумік був людиною із рідкісним талантом. Він також писав романи, які були відзначені Індійською академією культури. Його твори написані на основі подорожей між двома мовами, російською та бенгальською, вони інноваційні, вільні, дивакуваті та глибинні. Щодо мене, то я особливо задоволена своїми збірками сучасної французької та бенгальської поезії, які переклала. Перекладачі, які не є авторами самостійно переписують тексти з рідної мови на цільову мову. Це свого роду лінгвістичний, літературний та соціокультурний вклад. Перекладені книги, які долають кордони є вісниками надії та свободи.

Previous
Next

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*