Skip to Content

Відрядження у війну – Урядовий Кур’єр

Відрядження у війну – Урядовий Кур’єр

Be First!

За тиждень до повномасштабної війни я повернувся з відрядження з Чернігівської області. Редакційне завдання закинуло на кордон з російською федерацією, де несли службу військовослужбовці 105 прикордонного загону імені князя Володимира Великого. Пощастило побувати на одній із прикордонних застав у найпівнічнішій точці України — селі Грем’яч Новгород-Сіверської міської територіальної громади.

Матеріал мав вийти 25 лютого, але 24, коли готували номер, росія віроломно напала на Україну. Я встиг уранці зателефонувати старості Грем’яцького старостинського округу Ганні Гавриліній.

«Пів на шосту ранку нас уже обстріляли, —  схвильовано сказала вона. — Спочатку дісталося прикордонному контрольно-пропускному пункту (його накрили «гради»), а потім кілька снарядів чи мін, не знаю, вибухнуло і в селі. У директора школи вікна повилітали. Страшне, що коїлося! Люди всі в паніці, запитують, що нам робити, а я сама в розпачі. Зараз же в селі їде військова техніка  росіян (Ганна Гавриліна нарахувала майже 20 вантажних КАМазів, ЗІЛів та ГАЗелей із шістьма гарматами. — О.К.). Мабуть, заблукали, бо, доїхавши до околиці, розвернулися й повертаються назад на трасу. Раніше пройшли танки, які стоять тепер біля заправки на перехресті на Чернігів».

Розмова наша обірвалася. Що було далі у Грем’ячі, Новгород-Сіверському районі, як прожили тамтешні люди цей воєнний рік, розповідає моя колега — редактор газети «Сіверський край» Ганна Халіман.

 

Новина не була як сніг на голову: я знала, що «старший брат», «друг навіки», «добрий сусід» от-от піде великою війною. Питання лише, коли це зробить і який напрямок удару обере. Чомусь була переконана, що нашими шляхами ворог не піде: від Грем’яча до Чернігова — понад 220 кілометрів, до Києва — ще 150. Є значно коротші дороги. Але танки із зедами полізли, справді як ті колоради, і в наші щілини.

До речі, в «Сіверському краї» ми, намагаючись не додавати панічних настроїв, готували читачів, тому дуже тривожними були всі лютневі випуски нашої маленької газети. Але коли це страхіття стало фактом, я, людина нібито морально готова до нього, повністю розгубилася. Аж до тремтіння рук. Якась гарячка напала, гнів, лють, розпач, німі крики-прокляття у простір. Затим  скомандувала собі: «Всю волю, всі нерви — в кулак».

Уже невдовзі почула вибухи з боку грем’яцького шляху. Я й сусідки, з якими ділимо двір, повибігали на ґанки. Знову вибухи, потім наче автоматна черга.

«Що це?» — «Війна! — кажу, — путін оголосив «спецоперацію».

І як ошпарена побігла на роботу (ніби це могло щось змінити). Зійшлися в редакторському кабінеті й чомусь почали розмовляти стоячи, не стільки радячись, як обмінюючись емоціями.

«А по газету їхати?» — спохопився першим наш водій. «Авжеж! — відповідаю. — Може, це наш останній номер».

Водій повернувся мигцем, але без газети. Точніше, тієї частини накладу, що була для редакційних потреб та читачів, які передплачують і отримують її безпосередньо в редакції. Стурбовано доповів: «Газету з Чернігова не привезли — танки у Смячі!»

Новина аж оглушила. Я важко опустилась на стілець і чомусь зателефонувала колезі в Семенівку. Те, що почула від неї, важко переказувала колегам: «Через Семенівку йде російська бронетехніка. Іде та йде. Вибухи в Миколаївці (прикордонний пункт пропуску) й у напрямку самої Семенівки (за 15 кілометрів від кордону). Стріляють з корюківського боку».

Новгород-Сіверський лежить за вісім кілометрів від траси Чернігів — Грем’яч (за Грем’ячем — уже росія). І скоро ми дізналися, що й на нашій трасі стоїть велика колона ворожої техніки. Стоїть, бо ЗСУ вчасно підірвали міст через Десну, що з’єднував Чернігівщину й Сумщину.  Місто вмить стало для рашистів глухим кутом, бо дороги з нього нікуди не ведуть.

Що ми опинилися в окупації, доходило до всіх поволі. Бо ворог хоч і поставив свої блокпости, але влада залишилася українською. І наших стягів ніхто не зняв.

Проте день у день ставало дедалі важче. І в нас заскиглила повітряна тривога, і ми стали ховатися в погребах. З-за «порєбріка» летіли літаки в напрямку обласного центру — бомбардувати наш Чернігів. Яка тоді лють наростала і… розпач від власного безсилля — не переказати словами.

У Грем’ячі та  інших прикордонних селах було ще важче. Там, почуваючись господарями, шастали рашистські виплодки. Шукали «бандерівців і нациків», пропонуючи лояльним громадянам гуманітарну допомогу.

У селі було багато проросійськи налаштованих громадян. Бо місцеве населення ідейний харч за всі часи української незалежності отримувало з російського ефіру (тут століття жила приказка: «У Грем’ячі півник на дві республіки (країни) співає».  З російських телевеж). Щоправда, староста Грем’яцького старостинського округу Ганна Гавриліна виявилася людиною українського гарту: навідріз відмовилася від російської гуманітарної допомоги, що стало ляпасом «асвабадітєлям», і вони, назвавши старосту навідницею вогню, вивезли її на свою вотчину.

Очільниця Новгород-Сіверської МТГ Людмила Ткаченко, даючи після деокупації населених пунктів громади інтерв’ю «Сіверському краю», звісно, не могла обійти увагою цей випадок: «Мені ніяк невтямки, — казала на емоціях, — що за Ганну Гавриліну ніхто не заступився. росіяни її ж вели серед білого дня, заштовхували в машину на очах у натовпу».

Пані Ганна пройшла в ерефії через дві в’язниці. На інтерв’ю із цією українською патріоткою я все ще сподіваюся. (Річ у тім, що досі вона хворіє і ніяк не оговтається від пережитого. З роботи звільнилася). Як і на розмову з іншими патріотками. Наприклад, старостою сусідньої із Грем’ячем Михальчиної Слободи Оленою Дорошенко, яку «гості» з росії теж розшукували. А вона з дітьми змушена була переховуватися.

Події тих днів викликали різні емоції: селяни прикордонної Вороб’ївки, з якими мені випала нагода поспілкуватися, з обуренням згадували, як 24 лютого на спонтанному невеличкому сході в центрі села одна пенсіонерка (колишня вчителька) запропонувала зняти заради буцімто безпеки український прапор із приміщення старостату. На це ніхто не погодився. Зате група ще молодих чоловіків всерйоз надумала податися в партизани, якщо окупація затягнеться.

До речі, прикордонний підрозділ, що дислокувався у Вороб’ївці, за наказом залишив свою базу раптово й негайно. Місцеві жінки одразу цим скористалися: навели там лад і заховали все, що могло б привабити мародерів.

День у день у Новгороді-Сіверському ставало дедалі важче: порожніли полиці продовольчих магазинів, банкомати то не видавали готівки зовсім, то збирали біля себе тисячні черги. Ясна річ, зі словесною стріляниною й навіть штурханиною. Спостерігаючи якось за колотнечею на сходах ПриватБанку, я крикнула розбурханому, як вулик, натовпу: «Люди добрі! Ви ж українці! Не забувайте, що ви з цивілізації! А орда — он там!» — і кивнула в бік росії.

Хоч були й зовсім інші приклади: Новгород-Сіверська громада не має власної пекарні. Але без хліба магазини залишилися лише на кілька днів. На допомогу за клопотанням міської ради прийшли пекарі та водії із Семенівки, Шостки. Особливо із Шостки, хоч міст на прямій дорозі до неї було зірвано. Укотре виручила «дорога життя» — ґрунтівка на сумському Задесенні. Сміливці возили нею хліб до прикордонних сіл.

Спорожніли й аптеки, дефіцит ліків добирався до медзакладів. Міськрада й тут не розгубилася й організувала рейси автотранспортом до аптечних баз інших областей України. А щоб громада мала хоч якийсь запас пального, відчайдушні водії ризикнули поїхати бензовозом до Кременчука. Це в умовах, коли вся північ Чернігівщини була в окупації.

Варто згадати евакуаційні рейси, які організовувала міська рада для тих наших земляків, які зуміли вирватися з окупованого та обстрілюваного Чернігова. Люди перебиралися на лівий берег Десни, потім волонтери допомагали їм діставатися аж до Авдіївки Куликівської громади, звідки сміливців переправляли через Десну вже на наш берег. А там — до Березної, де чекали на людей маршрутки з Новгорода-Сіверського. Ці рейси були заслугою не лише Людмили Ткаченко, а й її чоловіка.

В окупацію міська рада допомагала членам громади повертати на вічний спочинок на рідну землю Героїв. Першого загиблого у повномасштабній війні — тероборонівця Романа Дубіна, який поліг під Черніговом, поховали на Новгород-Сіверщині наприкінці березня 2022-го. Прощання з Героєм було велелюдним і під синьо-жовтими прапорами. Так само дружно ховали юнака-студента, який самотужки добирався з Чернігова до Новгорода-Сіверського. Рашисти застрелили його на переправі через річку.

До речі, з 2014-го до 24 лютого 2022 року Новгород-Сіверщина віддала в Небесне Воїнство вісьмох своїх Героїв, які загинули за Україну на її гарячому сході. А за час повномасштабної війни, що триває, — ще 26. Вічна їм пам’ять!

Наплакалися тоді земляки. А в мене найпам’ятнішими були сльози на початку квітня 2022-го, коли на кордоні у Грем’ячі замайорів наш гордий український стяг. Уперше з початку війни тоді виплакалась. І полегшало: іржаві лещата, які відчувались на серці понад місяць, ніби обм’якли, даючи більше повітря.

Пережив Новгород-Сіверський і трагічну ніч з 11 на 12 травня 2022 року, коли дві ракети з російських літаків впали на ліцей з 200-річною історією та скромну ЗОШ №2 на околиці міста над Десною. Ніхто до цього не чув у Новгороді-Сіверському вибухів такої сили. Рашистський штатний брехун генерал конашенков патякав, що ракети вразили дві бази «нациков под Новгородом-Сєвєрскім». Усього — аж три сотні людей. Насправді ж постраждали дві школи та 19 осіб було поранено. На жаль, ще троє городян загинули. Постраждали також школа-інтернат, що поряд з ліцеєм, будівлі районної ради й адміністрації, будинок культури, центр зайнятості, медучилище та його гуртожиток, приміщення початкових класів іншої школи, магазин. Пішли тріщини навіть по перлині новгород-сіверської архітектури Тріумфальній арці. Із пробитими дахами, вибитими вікнами залишилися квартири одного з житлових будинків, приватне житло поблизу другої школи.

Тієї самої доби, тільки надвечір, Новгород-Сіверщиною пройшовся ще й ураган, завдавши нових руйнувань та знеструмивши села. Проте на другий за добу катаклізм майже ніхто не звернув особливої уваги — колективним нервам новгород-сіверців вистачило нічного шоку, від якого вони оговтувалися кілька діб.

А влітку активна війна повернулася у громади новгород-сіверського та семенівського прикордоння: неспокійно було у Грем’ячі, Миколаївці, Кам’янській та Михальчиній Слободах, Бучках, Леонівці, Янжулівці, Мхах. Постало навіть питання про необхідність переселення жителів цих сіл на безпечніші території. Районна військова адміністрація й Новгород-Сіверська та Семенівська міські ради почали вмовляти людей залишити зону обстрілів ще із середини літа. Тим, у кого не було транспорту для великого переїзду, пообіцяли допомогу.

«Процес пожвавився (за добу виселилося все село Мхи) лише після того, як люди впорали городи, — розповідає Людмила Ткаченко. — Але невдовзі все майже знову вщухло, хоч обстріли, мінометні та артилерійські, тривали. Одна жіночка у Грем’ячі, в якої було четверо дітей, жила вдома під майже щоденними обстрілами, розцінюючи це ледь не як геройство. Я їй вказала на неприпустиму безпечність, навіть недбалість до дитячої долі, материнську безвідповідальність. Але вона нічого й слухати не захотіла, вимагаючи від міської ради створення її сім’ї… комфортніших умов».

Загалом за воєнне півріччя рашисти наробили багато горя прикордонним селам. Під Михальчиною Слободою, наприклад, розстріляли череду, й багато селян втратило годувальниць. Через це місцевий сільськогосподарський холдинг вивіз своє дійне поголів’я з ферми у Грем’ячі. Багато корів загинуло внаслідок обстрілів в одному із сільгосппідприємств Семенівщини. Горіли в селах запалені боєприпасами хати, сараї, а в Грем’ячі  обстріли знищили будівлю старої школи.

Узимку 2023-го рашисти вдарили по грем’яцькому кладовищу саме під час похорону. Обійшлося без жертв, але були влучання в могили. Недавно рашисти обстріляли з безпілотника безлюдний Гай. Нині фактично 20-кілометрова смуга попід кордоном, де час від часу трапляються вибухи, перетворилася на Сіверщині на сіру зону. Хто виїхав звідти, навряд чи повернеться.

У лютому 2023 року в чернігівському прикордонні сталося дві трагедії. У  Єліному Сновської громади, що за три кілометри від кордону, першого дня останнього місяця зими міна влучила в погріб, де ховалися від обстрілів люди. Четверо загинуло на місці. П’ятого, що сидів на верхній сходинці біля дверей, вибуховою хвилею викинуло назовні, із численними травмами він потрапив до реанімації. А 7 лютого дві ракети з ворожих літаків було випущено по торфобрикетному заводу в селі під Семенівкою. Одна шубовснула, на щастя, в болото, а друга влучила у старе виробниче приміщення, де саме працювали люди. Двоє робітників загинуло на місці, ще двох вдалося врятувати.

Ось так ми й живемо: побоюємося, скажу щиро, повторного наступу войовничого сусіда, але й налаштовуємося на післявоєнну відбудову. Інакше не можна!

About Author

Previous
Next

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*