Skip to Content

Золота Зірка Героя – Урядовий Кур’єр

Золота Зірка Героя – Урядовий Кур’єр

Be First!

Президент присвоїв звання Героя України і вручив орден «Золота Зірка» підполковникові Артемові Шаркову за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності країни. 

Його прізвище поширене на Краснопільщині, а світлої пам’яті Володимир Шарков очолював тамтешню сільську раду. Чи не збіг? Зателефонували кілька знайомих і земляків, які поділилися новиною: уродженця села Порозок випускника Славгородської загальноосвітньої школи та Харківського військового університету підполковника Артема Шаркова удостоєно звання Героя України. Він із 2014 року брав участь в АТО та операції Об’єднаних сил на сході України, а торік із лютого став на захист рідної землі після повномасштабного вторгнення російських військ. Як виявилося, це син Володимира Шаркова.

Артема добре знають земляки, однокласники, вчителі. А найбільше може розповісти мама Наталія, яка працювала вчителькою в місцевій школі.  

Вона тимчасово живе в Тернополі в сестри. Тоді дослухалася до синової поради й виїхала із прикордоння у спокійніший регіон, хоч небезпечно нині в усій країні. А її душа і серце із сином, який весь час на фронті, і його побратимами. 

Пригадує, як торік 24 лютого прокинулася від гуркоту, якого раніше не чула. Увімкнула телефон, телевізор, зателефонувала знайомим, родичам. Поспілкувавшись із сином, зрозуміла, що почалася війна, а кордон з ворогом — за кілька кілометрів. 

Коли йдеться про Артема, голос її теплішає. Свого часу строкову службу її чоловік проходив у прикордонних військах, тож мріяв, щоб обоє синів стали військовими. Батькову мрію здійснив старший Олександр, який став професійним прикордонником, однак, на жаль, загинув ще 28 років тому. 

Та навіть ця трагедія не зупинила Артема на шляху до мети. Спокійний, розсудливий, принциповий, якось він довірливо сказав мамі, що неодмінно дослужиться до генерала. І підпорядкував навчання, фізичний гарт здійсненню задуманого. Чудові стосунки склалися в нього з батьком, який був пристрасним мисливцем і часто брав сина на полювання. Коли по закінченні школи Артем повідомив, що подає документи до Харківського військового університету, батьки без вагань прийняли цей вибір. 

Із початком університетських занять бачитися стали рідше. Батьки передавали до Харкова продуктові посилки з домашніми смаколиками, а інколи мама їздила побачитися із сином. Коли ж Артем став офіцером і почав служити, додому навідувався лише у відпустку. Час проводив здебільшого на обійсті, щось майстрував. 

Але телефонував часто, цікавився здоров’ям і життям рідних, земляків. Як правило, дзвінки лунали вечорами, голос у сина був спокійним. Як згадує Наталія Костянтинівна, інакше було 24 лютого 2023 року, коли зателефонував уранці. Відразу відчула його надзвичайне хвилювання. Поцікавився здоров’ям, справами, а тоді мовив: «Мамо, мені щойно Президент вручив «Золоту Зірку» Героя України». 

Зайве переповідати мамині почуття: гордість за сина та біль і сум за загиблими. За кілька хвилин після розмови її телефонна слухавка почервоніла від навантаження: родичі, друзі, знайомі, земляки вітали з високою відзнакою її Артема. 

Насамкінець нашої розмови Наталія Шаркова попросила вклонитися Краснопільщині — Порозку і Славгороду, за якими дуже сумує і які зазнають обстрілів з російської території, переказати вітання всім педагогам у школі, сусідам, знайомим. Зізналася, що свого часу викладала російську мову, від якої з початком війни принципово відмовилася, бо не годиться говорити мовою окупантів і вбивць. І запевнила, що неодмінно повернеться в рідні місця, де на неї чекають хата і курки, за якими доглядає брат Іван. 

Славгородський ліцей переживає не найкращі часи. Торік у приміщення влучила російська ракета, завдавши значної шкоди. Не за таке сьогодення віддавали життя в роки Другої світової війни хоробрі уродженці села, випускники місцевої школи, серед яких Михайло Безпалов, Іван Хиценко, Микола Шумейко, Іван Криклій. Навіть у страшному сні їм не могло наснитися воєнне сьогодення і вторгнення «братів». Проти них тепер став підполковник Артем Шарков і тисячі українських військових.  

Як пригадує директор ліцею Віра Муквич, випуск 1998 року був одним з найкращих в історії школи: із 24 учнів двох нагороджено золотими і двох — срібними медалями. Артем Шарков мав значні шанси, але завадили кілька четвірок. Віра Муквич згадує, що хлопець був дисциплінованим, відповідальним, цілеспрямованим. Мав багато друзів.

Директор вказує на парту, за якою сидів майбутній Герой. Як розповідають Віра Муквич і Тетяна Миронова (Біла), директор школи в Порозку, де спершу навчався Артем Шарков, його вибір зумовлений зразковим сімейним вихованням. У родині панували любов, взаємоповага, дружба, тож сини виростали порядними. 

Справедливим і вимогливим педагогом називають у колективі матір Артема Наталію Шаркову, шанувальницю народних пісень. А ще вона вміла організовувати колектив на добрі й корисні справи. Нині у Славгороді Шаркових знають як надійну родину, в якій на першому місці завжди стояли совість і честь.

У шкільному музеї планують облаштувати куточок Героя України Артема Шаркова. Вірять у Перемогу, яка надасть більші можливості для втілення задуму, а уславлений земляк неодмінно побуває у Славгороді, відвідає школу і музей. 

У першому класі носила портфель майбутнього героя Жанна Алтухова, з якою сидів за однією партою Артем Шарков, нині живе в Конотопі на Сумщині. Працює в судовій системі й чудово пам’ятає сусіда і однокласника. Їхні батьки свого часу жили в Порозку по сусідству й залишилися добрими друзями. Від Наталії Шаркової вони дізналися про Героя-земляка.

Як розповідає Жанна Алтухова, спочатку вони разом з Артемов вчилися у школі в Порозку. У першому класі вона навіть допомагала хлопцеві носити портфель, бо він молодший на кілька місяців. А потім, коли вступили в 9 клас у Славгороді, майже завжди ходили разом.

Згадує, що Артем завжди був дисциплінованим, відповідальним, скромним. По закінченні навчання однокласники збиралися не раз, і навіть напередодні війни. Згадували шкільні роки, будували плани, а потім роз’їжджалися кожен у своїх справах. Тоді ніхто не знав, що на Україну чекає важке випробування, а Артем Шарков разом з побратимами вирушить на фронт. 

У перемозі України впевнена і Жанна. А ще в тому, що Артем та інші однокласники неодмінно зустрінуться за святковим столом у рідному Порозку. А поки що, як і мільйони українців, молиться за наших мужніх захисників, бажаючи їм якомога швидше повернутися до рідних домівок.

About Author

Previous
Next

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*