З маленького гаража до бронеавтомобіля. Як студенти КПІ створили оборонний бізнес?
Більше двох десятиліть у Європі щороку проходять інженерні змагання Formula Student – студентський аналог “Формула-1”. Вихованці Київського політехнічного інституту (КПІ) теж мали свою команду. Вони конструювали власні боліди й кілька сезонів представляли Україну на цих змаганнях.
Все змінилось після початку великої війни. Тепер Formula Student КПІ збирає роботів для евакуації поранених, а колишні молоді конструктори боліда шукають, де під час воєнного стану реалізувати свій інженерний хист.
Один з “технарів” команди Артем Ющук разом з іншими студентами організував ремонт і модернізацію сотень одиниць бронетехніки, а тепер працює над розробкою нової бронемашини для Сил оборони. Торік його компанія Inguar Defence залучила інвестиції та виготовила прототип бронеавтомобіля, рівень захисту якого перевершує класичні українські “Козак” та “Новатор”.
Машина Inguar3 з нуля збиратиметься в Україні та пройде випробування за стандартами НАТО. Вона ознаменує новий технологічний стрибок для вітчизняної бронетехніки. Уже в цьому році підприємство буде готовим для отримання першого серійного контракту.
Окрім розробки нової бронетехніки, команда ставить перед собою ще одну мету – відродити в Україні авторитет професії інженера. Після розпаду СРСР ці спеціалісти асоціювалися з маленькою зарплатою та напіврозкраденими заводами. І це потрібно змінювати.
Середній вік інженерів на Inguar – 23 роки, а їхня заробітна плата сягає 150 тис грн на місяць. Ющук переконує, що це тільки початок.
Починали зі спорткарів
Історія стартапу Inguar Defence нагадує хлопчачу мрію, адже все починалося зі спортивних машин. На другому курсі Артем орендував гараж, виготовив там свою першу деталь і продав її. Першого клієнта знайшов в Instagram, де згодом відбувалась більшість бізнес-знайомств.
“Це було гідрогальмо для дрифтової машини. Воно коштувало 350 доларів. На той момент в Україні мало хто таким займався. Клієнту сподобалось і він довірив мені надалі працювати з його автомобілем”, – розповідає Ющук.
Паралельно із цим була невдала спроба відкрити власне СТО, після якої Артему довелось починати все заново. Він орендував гараж на 60 квадратних метрів і продовжив працювати зі спорткарами.
Завдяки сарафанному радіо та соцмережам вдавалось знаходити клієнтів та партнерів з елітних автосервісів. Зокрема компанії надійшло кілька великих замовлень на тюнінг машин для європейських перегонів. До гаража клієнт привозив звичайне авто, а на виході отримував спортивного монстра, вартість модернізації якого починається з 50 тис дол.
Для виконання замовлень новоствореній компанії потрібно було наймати більше людей. Велику роль у становленні команди відіграв університетський гурток “Формула Студент КПІ”, який заснував доктор технічних наук, професор Віталій Пасічник.
Виготовлений студентами гоночний болід сам по собі не мав економічної цінності, але суть проєкту полягала в тому, щоб навчити молодих інженерів спільно працювати з машинами, шукати спонсорів та презентувати продукт. За словами Артема, майже всі учасники гуртка вже працюють на машинобудівних підприємствах, а восьмеро – безпосередньо у його компанії.
На спорткарах команда зупинятись не бажала. Одним з поворотних моментів стало партнерство з “Українською бронетехнікою“, яка сьогодні є найбільшою приватною оборонною компанією, а на той момент – одним з перспективних виробників.
У 2018 році Артем зв’язався із її засновником Олександром Кузьмою та запропонував допомогу в роботі з бронеавтомобілями. Тоді бізнес-модель “Української бронетехніки” базувалась на залученні великої кількості підрядників. Керівництво пристало на пропозицію й замовило модернізацію деяких вузлів на машинах “Новатор”.
До 2022 року українські військові неохоче замовляли бронеавтомобілі, тож багато заробити на партнерстві з виробником зброї не вдалось. Утім, це був цінний досвід перед великою війною, коли потреба у таких машинах вимірюватиметься тисячами.
До цеху заїхала бронетехніка
У перші тижні великої війни команда Артема шукала, де бути корисною. Доля занесла їх з Києва у Хмельницький. Там хлопці ремонтували старі трали, які роками стояли на базі військової частини. Вони терміново потрібні були ЗСУ для перевезення бронетехніки.
“Я розумів, що ми робимо корисну справу, але тут ми не зможемо проявити себе. Ми були готові навіть безкоштовно ремонтувати бронетехніку в нашому цеху в Києві й почали шукати, кому потрібна допомога”, – говорить Ющук.
Хованки від ракет, російські шпигуни і багато української зброї. Інтерв’ю з директором “Української бронетехніки” Бельбасом
Паралельно із цим, як технічну допомогу, в Україну сотнями почали завозити бронеавтомобілі Senator від канадської компанії Roshel. Нюанс був у тому, що перші партії цих машин були розроблені для поліції та геть не підготовлені до фронтових умов.
Через знайомих Артем зв’язався із директором Roshel і запропонував уже в Україні модернізувати ці машини та підготувати до відправки на передову. Виробник був зацікавленим, щоб його автомобілі гарно проявили себе на фронті, адже ця війна – це велика вітрина для західного озброєння. На пропозицію канадці погодились, і профінансували усі роботи.
З цього моменту компанія стала офіційним представником Roshel в Україні. На неї покладено функцію модернізації, ремонту та гарантійного обслуговування цих машин. Через команду Артема пройшли вже сотні канадських броньовиків.
Автомобілі в цех привозили військові. Вони ж ділились контактами СБУ, ГУР та інших служб, яким теж був потрібен ремонт. Клієнтів ставало все більше і площу ангара довелось розширювати.
Разом із новими клієнтами військові приносили свій досвід і відгуки про техніку. Артем уже давно думав над створенням власного бронеавтомобіля, а постійні консультації з операторами дали чітке розуміння, яким він повинен бути.
Команда вирішила не тягнути й звернулась до Нацгвардії, щоб отримати технічні вимоги для розробки бронеавтомобілів.
“У Нацгвардії мені сказали: “якщо ви вмієте ремонтувати машини, то чому ви досі їх не ремонтуєте нам?” Я відповів: “гарне питання, давайте це виправимо”. З того часу ми ремонтуємо машини ще й для МВС. До нас потрапляло багато різних видів бронеавтомобілів і навіть БТРи”, – розповідає Ющук.
Цивільний сегмент бізнесу закидати не поспішали. Від нових проєктів спортивних машин довелось відмовитись, але СТО залишилось працювати. Його переформатували під обслуговування машин групи BMW та віддали в управління менеджерів. Сам Артем остаточно сфокусував увагу на розробці нового броньовика.
Народження бронемашини
Для розробки нового українського бронеавтомобіля була створена окрема компанія – Inguar Defence. Команду інженерів зібрали зі студентів, які працювали на тому ж СТО. Найстаршому – 25 років, наймолодшому – 22.
“Досвід роботи на СТО дуже допоміг. Якби ми не потренувались на цивільних та військових автомобілях, ми б не потягнули цей проєкт”, – розповідає Ющук.
Військові використовують бронеавтомобілі на особливо небезпечних ділянках фронту. Туди, де є ворожі дрони, диверсанти або міни, екіпаж їде на завдання на броньовику. Від цих машин потрібна швидкість, прохідність та захист від вибухів.
Зазвичай українські броньовики роблять на базовому шасі – виробник купує пікап (найчастіше – Ford F550) і на нього нашаровують броню й додаткове обладнання. Це найбільш ефективний та дешевий спосіб створити бронеавтомобіль, але він має певні обмеження по вазі, а отже – і по броні.
Для машини Inguar3 з нуля створили власне шасі, яке здатне тримати захист рівня STANAG 3, тобто витримувати влучання 7,62 міліметрових бронебійних куль, уламків від 155 міліметрового снаряда та підрив на протитанковій міні. Наразі такого рівня захисту на серійних броньовиках не досягла жодна інша українська компанія.
Машина має високу прохідність завдяки кліренсу в 45 сантиметрів. Вона обладнана системою підкачки шин, яка дозволяє їх частково спускати для проходження болотної місцевості. Також встановлено блокування диференціалів, завдяки чому під час проходження важких перешкод крутяться усі чотири колеса.
Шини зсередини укріплені технологією run-flat, яка дозволяє машині рухатись навіть після ураження колес. В салоні наявні протимінні сидіння, системи пожежогасіння та фільтрації повітря на випадок хімічної атаки.
Бронеавтомобілі часто ламаються через помилки самих водіїв. Щоб нівелювати цей фактор, розробники встановили “розумну” систему управління та запобіжників, яка допомагає правильно управляти машиною.
“Козаки” йдуть. Як у конкуренції двох приватних компаній народилися українські броньовики
На машину є можливість інтегрувати комплекс радіоелектронної боротьби (РЕБ), який захищатиме її від FPV-дронів. Назва конкретної системи невідома, але вже розглядаються кілька варіантів від українських виробників. Рішення встановити мобільний РЕБ є інноваційним навіть за мірками західних бронеавто.
Зовнішньому вигляду машини Inguar Defence приділив особливу увагу. Його розробляли українські дизайнери. Коштувало це 30 тис дол. На думку Артема, для військового важливо, як виглядатиме машина, на який він виконуватиме бойове завдання. “Найчастішим моїм зауваженням до дизайнера було “недостатньо агресії”, – пригадує Ющук.
Окрім основних вузлів та бронесталі, машину з нуля мають збирати в Україні. Команда працювала над якомога глибшою локалізацією.
Щоб втілити задум у життя, компанії треба було знайти гроші на розробку. Команда орієнтувалась на суму 350 тис дол. Але де їх взяти? Так у проєкті з’явився український криптобізнесмен Микола Удянський, якому Артем написав та переконав профінансувати розробку.
Удянський вклав у проєкт 300 тис дол та отримав 20% акцій в Inguar Defence. Ще 10% отримав Олександр Воволка, який теж вклався у розробку і тепер займається зовнішньоекономічними договорами компанії. Решта 70% належить Ющуку. Акціонери підписали угоду, за якою 5 років зобов’язуються витрачати прибуток компанії тільки на інвестиції.
Зірковий час для військових заводів. Як Україна може виробляти більше зброї?
Український ринок бронеавтомобілів давно поділений між “Українською бронетехнікою” та НВО “Практика”, але інвестори все одно побачили перспективу в цьому проєкті. Перш за все тому, що потреба Сил оборони в таких машинах суттєво перевищує обсяги виробництва. На момент укладання угоди, потреба військових становила 6000 броньовиків.
Уже в цеху виявилось, що на конструкторські роботи потрібно не 350 тис, а близько 700 тис дол. Такі стрибки у вартості під час розробки нової техніки відбуваються часто. Ціна проведення випробувань, кількість невдалих спроб, закупівля обладнання, локалізація виробництва компонентів – точно все розрахувати неможливо.
Але рішення було знайдено. Ще 350 тис дол Артем взяв з прибутку своєї компанії, що ремонтує бронетехніку та цивільні авто. Таким чином прототип все ж таки вдалось доробити, і зараз він проходить останні заводські випробування. Далі його очікує процедура отримання допуску до експлуатації в Міноборони, яка може тривати кілька місяців. І вже після цього компанія буде готовою до укладання перших серійних контактів.
Зірвали розробку українських БМП за два дні до вторгнення. Хто поховав “вітчизняні Bradley”?
Очікується, що при серійному виробництві один Inguar3 коштуватиме 16 млн грн. Для порівняння, конкурентні машини серій “Козак” та “Новатор” коштують 9-12 млн грн. В умовах обмеженого бюджету Сили оборони схильні купувати “більше”, аніж “технологічніше”. Але виробник Inguar3 переконує, що більші витрати є виправданими через суттєво вищу захищеність та технологічність машини.
Наступним кроком має бути отримання сертифіката якості STANAG 3 від НАТО. Для цього треба вивезти машину за кордон, але правила цього не дозволяють.
Однак компанія сподівається розгорнути ліцензійну збірку свого броньовика за кордоном. Зацікавленість до цього уже проявляють дві великі західні компанії. Якщо все вдасться, то ця українська технологія може не тільки отримати сертифікат НАТО, але й здобути місце на світовому ринку.
Ну а поки Inguar Defence планує збирати броньовики для захисників та відроджувати професію інженера. За словами Артема, його компанія вже бере стажерів із рідного КПІ й виношує плани з запуску інженерної школи.
About Author
Олесандр Величко відомий як опозиційний громадський діяч, зірка сучасної журналістики і борець за народні права. Він автор документальних фільмів про популярних діячів культури, спорту, політики та історичні події 20 століття. За самовіддану роботу в сфері телемовлення та журналістики Олесандр Величко у 2010 році отримав премію імені Влада Лістьєва, з яким у 90-х роках встиг попрацювати.